Андрій Курков - Ключі Марії

Йшли ми уздовж річки. Капітан звіряв напрям за компасом. Сиза мряка обволікувала все довкола, по праву руку тягнулися гори, по ліву — текла річка, за нею темнів густий ліс, з якого долинали різні звуки — то безглуздий скрик сови, то чиєсь важке зітхання. Я брів, рівномірно переставляючи ноги, намагаючись не приспішувати й не зупинятися. Але через години дві стомився і попросив спочинку. Капітан не заперечував. Він вийняв з наплічника канапку з ковбасою, флягу з водою і дав мені, а сам закурив. Був мовчазний і похмурий. Мені кортіло довідатися, куди ж ми йдемо, але не зважився спитати. Мав передчуття, що він однаково не скаже, тому вдавав, що мені все байдуже. Мабуть, така моя поведінка дивувала капітана, бо він час від часу зиркав на мене, мовби чекаючи запитання. Врешті пояснив, що ми прилаштуємо в певному місці радіомаяк, а потім рушимо вглиб ворожої території, акліматизуємося і будемо чекати сигналів маяка.

Це мені все одно виглядало дивно. Ми повинні були вдавати німців? Отже, він повинен був видати мені відповідні документи і кошти. Але я й далі ні про що не питав.

Потім ми знову брели вздовж річки, не зустрічаючи, на щастя, жодної живої істоти. І знову ми перепочили. На ту пору вже добре розвиднілося, хоч сонце й не проглянуло, сиза мряка все ще панувала в долині. Несподівано капітан звелів пнятися вгору. Гора з північного боку була кам’яниста, вкрита густим мохом і кущами ліщини та ожини. Ноги на замшілому камінні слизькали, я хапався за гілля кущів, щоб не втратити рівновагу, бо тягар радіомаяка переважував мене назад.

— Там на самому вершку, — сказав капітан, важко дихаючи, — встанови радіомаяк і замаскуй його гілками. Візьми тесак! — він простягнув мені великого замашного ножа. — Нарубаєш гілок і кущиків.

Я взяв тесак і знову рушив догори. Капітан, мабуть, вирішив не підніматися на самий верх. Я почув, як він скинув наплічника, черкнув сірником і припалив цигарку, потім смачно затягнувся, закашлявся і раптом скрикнув. Я вхопився за гілля ліщини й озирнувся: капітан, послизнувшись на замшілому камінні, покотився вниз, розпачливо змахуючи руками й ногами і намагаючись упіймати яку-небудь гілку. Однак гора була надто стрімка, і його несло з такою силою, що йому залишалося тільки лаятися і скрикувати, його, видно, боляче товкло об каміння.

Я не міг йому нічим допомогти. Спускатися з радіомаяком було б ще небезпечніше, аніж пнятися вгору, тому я продовжив свій шлях. Увесь зіпрілий, я нарешті видерся на вершок, зняв з себе важку ношу і знесилено впав на землю. Капітана не було видно, мряка надійно ховала підніжжя гори. Перепочивши, я подумав, що, мабуть, досить з мене цього всього. Я поглянув на протилежний біг гірського пасма, там теж тягнулися долини й виднілися хати, з коминів снувався дим. Що заважає мені плюнути на все й утекти? Однак я не мав зеленої уяви, де ми опинилися. Я не мав ані запасу харчів, ані зброї.

Південний бік гори вкривали сосни. Я знайшов широку заглибину між дерев, і поклав туди радіомаяк, потім нарубав гілля й кущів і замаскував його. Людських слідів на цій стрімкій горі не було видно. Я не знав, з якою метою встановлювався радіомаяк, але підозрював, що не для добра. Тому не виконав усіх тих інструкцій, якими мене напхали в школі.

Відтак я став спускатися і підхопив капітанів наплічник. Кілька разів кликав капітана, але він не відгукувався. Може, вбився? Такий вихід із цієї ситуації був би цілком не поганим. Я б забрав у нього зброю і подався якнайдалі звідси.

Але ні, він не вбився. Був живий і сидів посеред скривавленого снігу. Я наблизився. В руці він тримав пістолет, на його обличчя страшно було дивитися — таке воно було скривлене від болю. Він з зусиллям підняв голову і прохрипів:

— Радіомаяк установіл?

— Так точно, товаришу капітан.

— Красную кнопку нажал?

— Так точно! — збрехав я.

— Харашо замаскіровал?

— Так точно!

Я побачив, як його тремтяча рука з «вальтером» починає повільно, мовби через силу, підніматися. Я подумав, що хоче віддати мені пістолет. Але він сказав:

— А тєпєрь палучай благодарность за вєрную службу.

Я рвучко жбурнув у нього наплічник, пістолет з руки випав. На мене глянули помутнілі очі, з вуст потекла кривава слина. Його голова опала на груди.

Я з полегкістю зітхнув і підібрав пістолет. Тепер я сам і сам собі повинен зарадити. Але я не знав, куди ми приземлилися. Я обшукав капітана і знайшов документи та німецькі гроші, а під час цього з’ясував причину його загибелі: він налетів сідницею просто на гострий штурпак, що стирчав зі снігу, а відтак зійшов кров’ю. Я обстежив капітанів наплічник і виявив два магазини набоїв до «вальтера», запальничку, сірники, що навіть у воді горіти можуть, рибальські гачки, блешні і моточки жилки різного ґатунку, невеличку аптечку з бинтом і набором усяких пігулок та запас харчів на цілий тиждень. Все це мені згодиться, і я продовжив мандрівку з бадьорим настроєм.