Андрій Курков - Ключі Марії

Перша каварня, до якої заглянув Бісмарк, здалася йому надто людною і гучною. До того ж світла там виявилося ще менше, ніж у коридорі поліклініки. У наступній світла, начебто, вистачало, але відвідувачів виявилося ще більше, до того ж жодного вільного столика. Олег відчув роздратування. Невже єдиним місцем, де він спокійно зможе розглянути рентгенівську знимку, є його власне помешкання? Але ж там лежить Ріна. А вже кому-кому, а Ріні показувати цю знимку він і не збирався.

Перед тим, як повернути на свою вулицю, він так і не знайшов зручного яскраво-освітленого місця. А ноги самі його вели додому. Але вели повільно, даючи можливість озиратися на боки.

І тут на розі з Липинського він згадав про дивний підвальний благодійний магазинчик, у якому іноді можна було випити і кави. Магазинчик не користувався популярністю і щоразу, коли Олег знічев’я заходив усередину, то ставав єдиним відвідувачем.

Ось і цього разу, спустившись сходинками, він почув тишу. А світло було яскраве в обох його приміщеннях. І за прилавком сиділа і читала книжку дівчина зі стрижкою під хлопчика.

Бісмарк попросив кави, і поки вона неспішно перемикалася з книжки на кавоварку, перейшов до другої зали, де продавався європейський секондгенд. Тут, зупинившись під яскравою лампою, що звисала зі стелі, він дістав знимку.

— Ого! — вирвалося у нього, коли очі сфокусувалися на єдиному темному предметі — великому і, вочевидь, старовинному ключі.

Збудженість, з якою він очікував цього моменту, зникла. Замість неї виникло щось схоже на розчарування. Чомусь у душі він сподівався побачити обриси археологічних коштовностей, персні, золоті фляжечки для еліксиру.

Спокійнішим поглядом він ще раз уважно вивчив знимку, намагаючись розгледіти на ній натяки на щось інше, важливіше. Але всі інші лінії і плями відрізнялися від ключа повною відсутністю конкретики, що дозволяла б угадати предмет. Все інше було безпредметним.

— Там можуть бути папери! — спробував себе заспокоїти Олег. — Рентген пробиває папір наскрізь, тож його не видно. Видно тільки щільне і тверде. Як залізо або камінь...

— Кава готова! — Долетів з першої зали голос дівчини.

Олег поспішно сховав знимку назад у гнучкий картонний конверт.

Коли Олесь завершив оповідь, Арета попросила ще детальніше описати радіомаяк, розпитуючи, як він працює і з якої відстані ловить сигнали. Далі перепитала, чи він справді його не вмикав, і задоволено похитала головою. Олесь запитав, чому це її так зацікавило, однак вона у відповідь лише усміхнулася.

Потяг, що трюхикав з Перемишля до Сянока, був наполовину порожнім, на відміну від потягів, що прямували з Сянока. Вони сиділи самі в переділі. Арета дрімала, час від часу полохко розплющуючи очі, наче щоб пересвідчитися, чи її супутник не втік, а він дивився у вікно на ліси, що минали їх, і думав про те, що на них чекає у Львові.

— За пів години виходимо, — промовила вона, протираючи очі. — Погляньте — яка краса!

За вікном пропливали зелені гори, над якими клубочилися густі сиві тумани. А дівчина була чужа й неприступна, Олесь це відчував на відстані, хоч і не чинив жодних спроб зблизитися, вона щось знала таке, чого не знав він, але не квапилася звірятися. Однак його мучили її слова про батька, вони не покидали його і жахали. Врешті не витримав і запитав, коли вони вже під’їжджали до Сянока:

— Мені важко повірити, що ви здатні були б убити мого батька, — прошепотів. — Але ви це сказали.

— Мені не варто було так казати, — промовила вона зі смутком, не відвертаючи погляду від вікна.

— Авжеж... не варто, — сказав він. — Але ви б це зробили?

Вона повернула голову, поглянула на нього, хвильку помовчала і зітхнула:

— Інколи мені здається, що я знаю щось таке, чого не знає ніхто. Не знаю, звідки воно береться. Інколи я можу передбачити щось, що має ось-ось відбутися, а інколи все вкрите густою імлою. Лише окремі слова або звуки пробиваються до мене з тієї імли. Ви питали мене: хто я... Якщо скажу: не знаю — це не буде правдою, але й не буде брехнею. Бо я таки не знаю, хто я, але в голові моїй миготять кадри з фільму, в якому я грала головну роль. Кадри з неіснуючого фільму. Часом чорно-білого, часом кольорового... Я намагаюся той чи інший кадр зупинити, уповільнити і приглянутися йому ближче, та мені це не вдається. Все зникає, мов за подувом вітру. А я зостаюся ошелешена і зрозпачена. Я знаю, що на мене чигає небезпека, і пов’язана вона з дослідженнями вашого батька... Марія... мені здається, що то була я... та, що кричала до янголів.