Андрій Курков - Ключі Марії

— Ну заспокойся, вибач. Я не мав тебе залишати. Я винен.

Вона хитнула головою.

— Ти тут взагалі ні до чого. Поки що ні до чого.

— Зроблю тобі чай! — упевненіше заявив Бісмарк, встаючи з канапи — Мені теж хочеться гарячого. Находився по цій мерзенній погоді. А їсти хочеш?

Ріна кивнула. Блідість не зійшла з її обличчя і через пів години, коли вони сиділи в теплій кухні і їли макарони.

— У мене до тебе є дуже багато питань, — озвався Олег.

— Так? — Ріна відірвала погляд від макаронів у тарілці. — Ну, питай!

— Що ти робила минулої ночі на Печерську?

— Де?

— На Редутній, 19-А! В будинку з балкончиком, завитим виноградом.

Ріна задумалася. Стиснула губи, примружила очі, немов ось-ось збиралася знову заплакати.

— Я цієї адреси не знаю, табличок з вулицею не бачила, — сказала вона після хвилинної затримки. — Мене на машині привозили...

— Брешеш, — спокійно видихнув Бісмарк. — Ти туди сама приїхала. Звідти поїхала на машині, це факт.

— Ти що, за мною стежив? — Запитала вона голосом, повним втомленого подиву і без найменшої нотки образи чи обурення.

— Так, а що?

— А навіщо? — погляд дівчини знову невинно втупився в його очі.

— Розумієш, — Бісмарк зібрався з думками. Він усвідомлював, що ось-ось своїми власними словами зажене себе на мінне поле, з якого можна і не повернутися. Але все ж продовжив. — Спробуй бути чесною. Тільки спочатку послухай мене. Я собі живу і займаюся однією цікавою, хоч і авантюрною справою... Звісно, я при цьому цілковито щасливий і спокійний і жодної особливої місії в житті не шукаю і не виконую. І ось я собі живу і раптом з’являєшся ти, п’яна і непередбачувана, ну точнісінько, як зараз.

— Я не п’яна, — заперечила Ріна, сльози у цей момент дуже виразно прозвучали в її голосі. Чи то майбутні, чи то минулі.

Бісмарк кивнув і ледве помітно посміхнувся.

— Я не буду надто багато говорити, ти й сама все прекрасно пам’ятаєш. Ти з’являєшся і з’ясовується, що ти теж якось пов’язана з цією справою, тільки з боку фінансового. За тобою хтось полює, ти від когось ховаєшся, уся така загадкова і виткана з таємниць і смертельної небезпеки. Пропадаєш, з’являєшся. Разом зі своїм «братом» Колею або окремо. І ви мене удвох запевняєте, що я повинен про тебе піклуватися, від когось охороняти. При цьому я від того ж Колі знаю, що ти сама можеш себе захистити так, що людина з асфальту не підніметься. А крім того, у тебе... у тебе, як і у мене... Ні, я про це поки що навіть запитувати не буду. Ти мені просто розкажи, як усе це вийшло? — Олег кинув погляд на стелю, немов чекав відповіді не від Ріни, а згори, від самого творця. — А потім, коли я, турбуючись про твою безпеку, стежу за тобою, щоб знати, де тебе шукати, якщо щось станеться, ти запитуєш: навіщо я за тобою стежу? То, може, хоч щось розповіси? Наприклад, чому у будинку, в який ти прийшла, виявилося з десяток чужих немовлят з медсестрами? Що там взагалі відбувається в цьому будинку?

Ріна важко зітхнула. Вона уникала Олегового погляду. Зате Олег уважно дивився в її очі, очікуючи відповіді.

— Це все через мій стан, — нарешті видушила вона з себе.

— Через хибне материнство? — трохи саркастично вимовив він.

Ріна кивнула.

— Мені іноді снилося, що поруч лежить і плаче голодне немовля, моє немовля. І тоді груди наповнюються молоком, стають важкими, болять... І я починаю зціджувати і віддавати. А потім немовля перестало снитися. Але я вже звикла туди ходити. Мене туди немов самі ноги приводять. Там дуже красива палата, все в білому. Мене переодягають у халат, я лягаю на красиве широке ліжко. Воно дуже широке, це ліжко. Зовсім не таке, як у звичайних лікарнях. Вони обкладають мене голодними немовлятами. Немовлята голодні. Вони завжди голодні. Вони починають плакати, верещати і щось усередині мене здригається, я відчуваю, як серце стає гарячим і як груди наповнюються молоком. Це як уві сні або насправді уві сні. Але коли я прокидаюся, молока в грудях уже немає. І відчуття тяжкості теж немає. Тільки втома і легкість... Раніше дядько Ігор залишав мене до обіду поспати, відпочити. А потім перестав.

— Дядько Ігор? — перебив її Бісмарк. — А прізвище у цього дядька Ігоря яке?

Ріна знизала плечима.

— Я не запам’ятовую прізвища. Я його дуже давно знаю. Він був другом моїх батьків... Він мені раніше про них розповідав. Одного разу показав фотографію, на якій мені п’ять років, і я стою, одягнена Снігуронькою, під новорічною ялинкою.

— Як цікаво! — прошепотів Олег. — І давно ти до нього ходиш?