Андрій Курков - Ключі Марії

Притримуючи її за спину, він «почув» рукою шалений стукіт її серця.

Уклавши на канапу і накривши ковдрою, зауважив, що її вії тремтять.

— Я зараз викличу швидку! — Сказав, озираючись у пошуках мобільника.

— Не треба, — попросила вона здавленим голосом. — Скоро пройде! Мені треба виспатися... Це втома.

Уже через кілька хвилин вона дійсно провалилася в сон.

Бісмарк нахилився над її обличчям. Йому здалося, що вона добряче схудла, що щоки її запалися, і підборіддя незвично загострилося.

Присунув стілець, на який зазвичай ввечері скидав одяг. Сів. Дістав її безвольну руку з-під ковдри і намацав пульс. Серце вже заспокоїлося і тепер працювало впівсили. Ударів сорок-п’ятдесят на хвилину.

«Це ж ненормально», — подумав він, нарешті побачивши мобілку на письмовому столі.

Набрав «брата» Колю, не дуже розраховуючи, що той відповість, і роздумуючи, з ким би ще порадитися.

— Так, Олеже! Слухаю! — Несподівано пролунав з мобільника голос «брата».

— Ріні погано. Вона знепритомніла. Я її поклав. Зараз спить, але пульс слабкий. Збирався викликати швидку, а вона не захотіла.

— Вона боїться лікарів, — пояснив Коля. — У неї нема температури?

Олег опустив долоню на холодний лоб дівчини.

— Швидше навпаки, — сказав він у телефон.

— Тоді накрий її тепліше, тільки дивись, щоб вона не спітніла. Якщо що, телефонуй мені.

— Та я ж тобі і зателефонував! — розсердився Олег. — Більше ти мені нічого не порадиш?

— Ні! — відповів приречено «брат» Коля. — Я — айтішник, а не лікар. Якби знати, що з нею, можна було б у ґуґла спитати.

— У ґуґла запитати і я можу. Тільки не знаю, що! — буркнув Олег і закінчив розмову, не попрощавшись.

Знайшов у шафі коц. Постелив його поверх ковдри. Прислухався до Ріниного подиху. Він здавався рівним, спокійним, але надто тихим. Приклав долоню до чола. Цей дотик дивним чином заспокоїв його. Здалося, що чоло стало теплішим. Відводячи руку, Олег погладив її волосся.

Хвилювання минало. Тепер Олегові згадалася її розповідь про голодних немовлят і про «дядька Ігоря».

«Несправжній брат Коля вже є, — подумав Бісмарк. — Тепер ще несправжній “дядько” Ігор. Цікава сімейка вимальовується...»

І тут знову він зловив себе на щирому занепокоєнні долею цієї дивної дівчини. Спробував саркастично скривити губи, щоб посміятися над собою хоча б таким чином. Не вийшло. Губи вирівнялися в спокійну усмішку, мовби поза його волею.

Від цього дивного почуття відволік його тільки мізинець, який наче поскаржився, що втомився від важкого золотого персня. Олег зняв перстень з пальця і опустив у шухляду письмового столу. Оживив ноут натисканням кнопки «Enter» і, не особливо замислюючись, вирушив думками до Греції. Відкрив на екрані фотографію археолога Польського на рибальському човні. Від екрана повіяло південним теплом. На душі стало спокійніше.

— Ось де можна сховатися від усього зайвого, — позаздрив Бісмарк старому археологу. — Він зміг! А що якби і я зміг? Тільки за які гроші? За які гроші туди і за які гроші там?

«Екранне тепло» від оцифрованої фотографії зникло. Думки поверталися до реальності. А вона не тішила. Кількість загадок збільшувалася з кожним днем, і відповідно розмір зрозумілого йому світу зменшувався. Тепер цей розмір можна було підрахувати в квадратних метрах, яких при цьому виявилося б менше, ніж у його помешканні. Бо одна симпатична загадка лежала зараз у хворобливому стані на його канапі і при цьому не викликала повної довіри.

— Ну гаразд, — рішуче видихнув Олег, вирішивши спрямувати думки в продуктивніше русло. — Подивимося краще на молодих археологів. Яким далеко ще до Греції і до старості.

Він вивів на екран чорно-біле групове фото з розкопок біля Софійського собору. Збільшив обличчя. Вдивляючись у кожне з них, підставляв прізвище, намагався прочитати в їхніх очах характер і думки. Вони стояли, жартівливо тримаючи в руках лопати лезами вгору. Саме ці лопати робили фото потішним, але обличчя археологів не відповідали комічній фото постановці. Обличчя вирізнялися серйозністю. А може, в цьому і був сенс фото — з поважним виразом обличчя робити очевидні дурниці? Польський, Красницький, Ревенко, Клейнод та Ігор Вавріков з органів. Він тримав лопату мовби неохоче, наче його змусили стати в таку позу всупереч його бажанню.

Олег знову втупився в Польського. З чотирьох археологів він зараз єдиний живий. Сьогодні він єдиний, хто знає правду: що там було знайдено і чому про ці розкопки не опубліковано жодної роботи. Бісмаркові здавалося, що якщо він і не знає відповіді, то, щонайменше, її відчуває або, точніше, передчуває. Саме тому, що про ці розкопки нікому нічого не відомо, Польський і живий досі. І не просто живий, а живий у Греції і не має, схоже, жодних фінансових проблем. Решта троє мертві. А ось Ігор Вавріков? Він теж мертвий чи живий?