Андрій Курков - Ключі Марії

Бісмарк перевів погляд на «представника» з КГБ. «Він тут молодшій за інших? — замислився Олег. — Цікаво, наскільки?»

Збільшив його обличчя на екрані до початку розпливання-розмазування старовинних чорно-білих «пікселів». І тут його пронизала думка — згадав нечітке через відстань і погане освітлення обличчя господаря будинку з балконом на Редутній. Скинув з мобільника на комп’ютер знимки, зроблені на Печерському пагорбі. Тільки на одному з них можна було хоч трохи розпізнати риси обличчя. Олег порівняв обличчя Ваврікова на екрані і обличчя старого з Редутної.

— Цікаво! — прошепотів він і затамував подих, перетравлюючи свою здогадку. — Схоже, що у нас тут знайшовся «дядько» Ігор власною персоною.

«Його ж, як і мене звали, Ігорем» — пролунав у пам’яті голос Клейнода.

— Ну що? — Олег відчув, як у нього в грудях зароджується азарт гравця, яким був справжній Отто фон Бісмарк, і яким, можливо, мав бути Георгій Польський, щоб пережити інших і облаштувати своє комфортне життя на грецькому острові Андрос. Принаймні, це був азарт людини, яка напала на слід скарбів або таємниці і розуміла, що тепер залишилося тільки не звертати з обраного шляху, що веде просто до розгадки.

Серце від збудження кинуло Олегові в голову кров. Удар серця по скронях задзвенів у вухах.

— Дві людини допоможуть мені його остаточно впізнати! — вирішив він. — Клейнод і Ріна!

Він зберіг окремо збільшене обличчя полковника Ваврікова зі старої фотографії. Сів з розкритим ноутом на стілець біля канапи, але тут його рішучість дала збій. Він боковим зором побачив, що обличчя дівчини наче посиніло, втратило колір життя. Нахилився до неї і не відчув її подиху.

Перелякавшись, випустив з рук ноут на підлогу. Поклав долоню на її чоло. Воно було холодним, але мокрим. Він витер руку об ковдру. Вловив запах поту. Доторкнувся до її шиї. І знову пальці стали мокрими.

— Чорт! — вирвалося у нього.

Він скинув з Ріни коц і ковдру, почав її роздягати. Стягнув джинси, колготки, светрик і майку з ліфчиком. Вона, геть мокра, залишилася на ліжку в одних синіх трусиках. Його очі на хвилю зупинилися на родимці, схожій на серп місяця.

Вибіг у ванну, повернувся з мокрим рушником, став її витирати, кидаючи на обличчя нервові погляди, наче чекаючи, що ось-ось вона розплющить очі.

Після мокрого рушника, витер її сухим і накрив простирадлом. Знову сів поруч, забувши і про Ваврікова, і про Грецію, і про ноут на підлозі біля ніг. Віддихався. Через кілька хвилин засунув руку під простирадло, щоб перевірити, чи не змокріла вона знову. Відчув на пальцях вологу. Відсмикнув простирадло і зрозумів, що торкнувся її грудей, на яких виступила крапля молока. Груди не здавалися набубнявілими, переповненими молоком.

І тут її вії здригнулися. Губи ворухнулися. Олег машинально підніс пальці до її губ, провів по них і відчув, як губи мовби щипнули подушечку вказівного пальця, того самого, який щойно торкнувся грудей і став мокрим від молока.

Він знову почув її подих. І знову зауважив тремтіння вій. А крапля молока на одному персі збільшилася в розмірі і ось-ось готова була скотитися на живіт.

Олег зняв її пальцем і, не зовсім розуміючи чому, знову торкнувся «молочним» пальцем її губ. І відчув, як вона облизала його палець.

Її очі ледь помітно розплющилися.

— Ще! — попросила пошепки.

У ямці на її животі білою живою цяткою блищало молоко, що скотилося краплями з грудей. Олег умочив палець і підніс його до губ Ріни. Її губи стали сильнішими і твердішими. Її очі розплющилися ширше. Вона з очікуванням дивилася на Олега.

Він здивовано похитав головою і знову вмочив вказівний палець у ямку на животі, куди скотилися ще дві великі молочні краплі.

Олесь із цікавістю розгорнув газету й прочитав, що «у Львівському обкомі партії відбулася нарада з питань ідеологічної роботи. На нараді було відмічене те абсолютно недопустиме явище, що й досі в деяких навчальних закладах Львова, зокрема в університеті імені І. Франка з професорських кафедр проповідуються реакційні, антинаукові концепції ідеолога українських буржуазних націоналістів Михайла Грушевського. Професори Іван Крип’якевич, Мирон Кордуба, Богдан Курилас, Остап Маркович у своїх лекціях пропагують погляди, що не мають нічого спільного з марксистською історіографією. З цього приводу було кілька дискусій при кафедрі історії, під час яких згаданим професорам указували на їхні помилки. Але вони продовжують розвивати перед студентством буржуазно-націоналістичні теорії й нікого у Львові це не стурбувало».