Андрій Курков - Ключі Марії

— Я ж вам уже казав. Вона вимагала, щоб я покинув працювати на більшовиків. То якась оунівка. Так мені виглядало. Нічого надприродного я в ній не помітив. Типова фанатка. Хоча я думав...

Курилас зловив себе за язик і хотів продовжити думку інакше, але полковник його перебив:

— Я здогадуюся, що ви думали. Ви думали, що це ми її підіслали. Хіба не так? — Курилас винувато кивнув. — Ні, ми так грубо не працюємо. Та й навіщо мені вас провокувати. Ми ж працюємо над спільним завданням. Тобто ви нічого більше не бажаєте повідомити нам про розмову з тією... гм... студенткою?

— Розмова була короткою.

— Так... На жаль. — Полковник розгорнув папку і вийняв з неї машинописний аркуш. — Ми допитали вашу служницю. Ви вже вибачайте. Такі правила. Вона повідомила, що початку розмови не чула. Але чула, як ви переконували «студентку» в тому, що ви радянська людина, не збираєтеся зраджувати свої ідеали, бо від польського ярма вас визволила велика Червона армія. Далі відбулося щось, що служниця не зрозуміла. Вона не розчула слів дівчини, але почула, як ви заявили, що сказане нею позбавлене здорового глузду. Правильно? — Курилас кивнув. — Потім пролунав незрозумілий шум, і ви наказали їй покинути кабінет. На прощання вона сказала, що «ще має час, аби вас зупинити». Бо! Увага: «Від цього залежить доля світу». То от у мене три питання. Перше: що, сказане нею, було позбавлене глузду? Друге: в чому саме вона збирається вас зупинити? І третє: від чого залежить доля світу?

Курилас відчув, що потрапив на слизьке. Треба якось викручуватися. Початку розмови вони не знають. Отже, можна щось вигадати, щоб лягало до сказаного пізніше. Він узяв цигарку, неквапно закурив, затягнувся і заговорив, щойно випустивши дим.

— Усі три питання пов’язані з вимогою припинити співпрацю з радянською владою. Я відповів, що це безглуздо. Науковці повинні займатися наукою, якою б влада не була.

— Стоп! Ви цього не казали.

— Так, я їй цього не казав. Це я вам пояснюю, в чому безглуздя її вимоги. Вона тоді сказала, що зупинить мене.

— Очевидно, маючи на увазі ваше дослідження манускриптів?

— Ні. Звідки їй було знати, над чим я працюю? На столі в мене лежала історія хрестових походів. Жодних манускриптів.

Сон довго не відпускав Бісмарка. Він був спекотним, широкоформатним, захоплюючим і зовсім іноземним, екзотичним: у гарячій пустелі, у дивному одязі — середньовічних обладунках — він ще з двома лицарями в таких самих обладунках, знеможений, страждаючи через спрагу і голод, на коні піднімався на бархан. Сонце пражило просто над головою, воно висіло так низько, що, здавалося, десь зовсім поруч сонячні полум’яні язики перетворювалися в обпікаючі промені. Копита коней провалювалися в пісок, з бідних тварин лився піт. Його спадаючі краплі намагалися підхопити, зловити відкритими маленькими пащами саламандри і ящірки, що бігли просто під кіньми. Вони рятувалися від спеки в рухомій тіні коней і людей. Інші ящірки бігли поміж ногами чотирьох мулів, які, навантажені клунками, сповільнювали мандрівку лицарської трійці. Залізний шолом тиснув на Олегову голову не тільки вагою. Нагрітий сонцем, він обпалював чоло і потилицю.

Коли піднялися на бархан, попереду внизу зазеленіла оаза. Велика, як сад.

— Міраж! — упевнено вирішив уві сні Бісмарк, але все одно мандрівники, побачивши оазу, підбадьорилися. І коням, і мулам з поклажею спускатися з бархану було легше, ніж на нього підніматися.

Міраж збільшувався, вабив. Зелені пальми при наближенні ставали вищими. Серед їхніх стовбурів блиснула поверхня води.

Олег уже передбачав наплив відчаю, коли вони підійдуть зовсім близько, і міраж розчиниться, а перед їхніми очима знову виявиться тільки нескінченний жовтий пісок.

— Ну! Ну! Швидше! — квапив зникнення міражу Бісмарк, розуміючи, що швидше настане відчай, то швидше вони зможуть його подолати, щоб продовжити шлях.

Але міраж не розчинявся. У гарячому повітрі він тремтів, але не пропадав. Тремтіли пальми, плавилися їх стовбури, плавилося відображення гарячого сонця в воді за стовбурами дерев.

Бісмарк підняв руку, наказуючи іншим зупинитися.

Трійця на конях завмерла. Мули зробили ще кілька кроків і теж зупинилися, їхнє важке хрипке дихання зазвучало за спиною надто голосно.

— Заплющіть очі і не розплющуйте, поки я не дозволю! — скомандував Бісмарк.

Всі заплющили. У спекотній темряві мозку стомлені сонцем думки не здатні були пробудити його енергію, наповнити його новою вірою і новою силою.