Андрій Курков - Ключі Марії

Олег просунув руку і посвітив мобілкою. Праворуч з внутрішньої частини одвірка стирчала металева петля для замка. Така ж, як зовні.

«То він інженер! — посміхнувся Бісмарк. — Він просто перевішує замок. Коли вдома, замок висить всередині, коли пішов — зовні. Тоді почекаємо. Може, він вийшов по сіль чи по сірники?»

На вулиці Олег роззирнувся, думаючи: звідки б йому було зручніше стежити за входом у під’їзд?

Навпроти під’їзду, на жаль, не було ані каварні, ані бару. Тільки зачинена книгарня і «Ремонт взуття». Далі, ліворуч, через будинок, на хіднику ще стояли столики каварні «Гусак». Трохи далеченько, хоча що таке відстань метрів сімдесят на вулиці, де немає інтенсивного руху?

Бісмарк зазирнув до «Гусака», замовив каву і сів на вулиці за останній столик. Тепер він був навпроти арки входу у двір будинку двадцять два. Усередині арки виднілися таблички установ і магазинчиків, що пояснювали особливу «живучість» цього двору. Половина перехожих на протилежному боці вулиці повертали в цю арку або виходили з неї.

Олег уважно стежив за всіма пішоходами на протилежному боці вулиці. Попивав каву і терпляче чекав. Вулиця то здавалася сонною, то раптом знову оживала. Перехожі нікуди не поспішали, що дозволяло їх розглядати уважніше.

Каву він допив хвилин за десять, хоч і намагався розтягнути її на пів години. Вирішив перейти на коньяк. Коньяк розтягується легше. Коли п’єш коньяк, то не боїшся, що він охолоне чи нагріється.

Повз пробігли з веселим шумом дві дівчинки. Їхній дзвінкий сміх оживив Олега, що вже майже закуняв. Він помітив, що коньяк теж закінчився. Вирішив тепер додати в організм кофеїну.

Сонце зникло, небо затягнули хмари. Над ними, за межами видимості, прогудів літак.

«Куди ж він подівся?» — Олег відчув наростаюче роздратування.

Взяв чергові п’ятдесят грамів коньяку.

Підвів очі на небо. Ось-ось піде дощ. Він сидить тут уже понад годину. Може, півтори. Між ногами затиснутий наплічник з ноутом. У ноуті — фото археологів з Клейнодом-старшим. Куди ж чорт поніс Клейнода, для якого він приволік з собою комп’ютер?

Позіхнув. Коньяк знижував тиск. Або це тиск повітря падав через наближення зливи, яка, почавшись, змусить його тікати всередину.

Знову кинув боязкий погляд угору. І тут бічним зором уловив рух по той бік вулиці. Знайомий рух. Клейнод, трохи нахилившись уперед, з господарською торбинкою в руці пройшов від свого під’їзду до арки сусіднього будинку номер двадцять два і звернув у неї.

Бісмарк схопився і кинувся за ним через дорогу. Заверещали гальма. Права нога вдарилася в фару автомобіля, і він підлетів, міцно стискаючи в руці наплічник з ноутом. Його розвернуло і кинуло на спину, але він устиг підтягнути одною рукою наплічник до грудей, а другою обійняв його в польоті, рятуючи ноут. Голова вдарилася об асфальт, але свідомості він не втратив. Його знову, як великий гумовий м’ячик, підняло від удару над дорогою. Підняло і стало перевертати обличчям униз. І, користуючись інерцією польоту, він спробував встати на ноги, підібгав їх, думаючи, що зараз його просто розверне і поставить так, щоб він далі спокійно побіг за старим у прохідний двір.

— Козел! — задзвеніло у вухах. Він озирнувся і побачив, як до нього з дерев’яною битою в руці висувається водій «Тойоти», що після гальмування зупинилася під гострим кутом до хідника.

Вигляд бити і розлюченого типа мовби зупинили інерцію його польоту, і він різко встав на ноги. Не звертаючи увагу на гудіння в голові, помчав щосили в арку, в тісний, а через це темний і непривітний двір. Він убіг і відразу зрозумів, що потрапив у глухий кут, у капкан. Але, на щастя, перед ним попереду і трохи ліворуч виявився спуск-штольня з високими сходами до підвальних дверей. Він кинувся туди, зіскочив сходами, потягнув залізні двері з написом «теплопункт» на себе, і, на диво, вони відчинилися.

Пірнув усередину і зачинив їх за собою якомога швидше. Через гул у голові навіть не почув: гримнули вони, зачиняючись, чи ні?

У підвалі панувала тиша. Мовби гудіння в його голові залишилося зовні і не встигло разом з ним сховатися за залізними дверима. Ця тиша заспокоювала. Він віддихався, намагаючись прислухатися до звуків, які могли долетіти зовні. Але зовні — жодних звуків. Зате з темряви підвалу раптом долетіли далекі і невиразні голоси. Не шепіт, а саме віддалені чоловічі голоси, якийсь буркіт, що доводив, що «буркотіли» як мінімум двоє і перебували вони десь тут, але не зовсім поруч, а десь углибині, адже жодного слова з цього буркоту розібрати він не міг.