Андрій Курков - Ключі Марії

— Звідки видно, що то він малював? — здивувався Курилас.

— О, не сумнівайтеся, — помахав пальцем Ваврик. — У нас є свої канали і свої люди. На жаль, нам про це повідомили тільки зараз.

— А яку місію він мав виконати?

— Місія полягала в наших з вами спільних інтересах. Він повинен був встановити радіомаяк у горах. Знаєте навіщо?

— Ні.

— Щоб відстежувати нашу дамочку. Таких радіомаяків ми встановили вже кілька. Як по цей бік, так і по той. А ваш син його десь покинув, але не увімкнув. Капітан, з яким його було перекинуто на той бік, загинув. Хтозна чи не з допомогою вашого синочка. Коли ми не отримали від них жодної звістки, то подумали, що вони потрапили до рук німців. Але справа значно гірша.

— Мій син не здатен на вбивство, — похитав головою Курилас

— Ха-ха, вони всі до пори до часу тихі та сумирні. Але трапляються ситуації, коли треба діяти. І тоді вони не зупиняються ні перед чим. А до речі... — полковник прискалив око. — Не маєте бажання привітати синочка з Днем народження?

Курилас сіпнувся.

— Яким чином?

— Нормальним. Я ж казав — у нас свої канали. Напишіть кілька слів. Ми перешлемо, — полковник підсунув Куриласові аркуш паперу і ручку. — Не соромтеся, пишіть. Так би мовити, від душі.

Курилас не знав, що має робити. Писати листа, наперед знаючи, що його будуть читати люди, яким він не адресований, не просто. І що взагалі писати? Але взяв ручку й вивів: «Дорогий Ольку, ми з мамою вітаємо тебе з уродинами. Гадаю, що в тебе все добре. В нас теж».

— Що теж? — здивувався полковник.

— Теж добре.

— То так і пишіть: теж добре.

Курилас дописав фразу і став чекати наступних підказок.

— Та-а-к, — продовжив полковник, — пишіть далі: «Ти вчинив погано, що не виконав завдання, яке тобі доручили... Але ти ще маєш змогу все виправити... Знайди радіомаяк і ввімкни його... Щойно тут упіймають його сигнал...» Написали?.. Тоді далі: «мене випустять на волю»...

Курилас ковтнув слину і поглянув здивовано на Ваврика.

— Мене арештовано?

— Ні, звісно, — відказав той і висмикнув з-під його руки аркуш та акуратно склав учетверо. — Ви не арештовані, але хлопець мусить взятися за розум. Це його стимулює. І вас за одно. Мусимо довершити нашу справу. Від цього залежить, чи я опинюся в Києві, а чи в сраному Улан-Уде.

— Боже, — зітхнув Курилас. — Він буде думати, що я в тюрмі.

— У нього з’явився шанс вас урятувати. Тільки йому відомо, куди він сховав радіомаяк. Який, до речі, дуже дорога річ.

— А якщо він не послухає? Хтозна, що там сталося... Може, той радіомаяк зірвався з гори й розбився.

— Радянські радіомаяки не б’ються, навіть якщо їх викинути з літака! — полковник раптом підвищив голос. — Він повинен його знайти і натиснути кнопочку. Він послухає вас... — потім він пильно поглянув на професора і промовив уже спокійнішим тоном: — У мене теж є син Ігор. І я за нього не менше переживаю.

Курилас замислився. Мав рацію Маркович, треба було тікати, коли була нагода. А що тепер?

— Але чим вам допоможуть ті радіомаяки?

— Ну, ми ж, товаришу професоре, теж ґав не ловимо і дещо довідалися. Наша Діва володіє потужним іонізуючим випромінюванням. Воно невидиме для людського ока. Але наші радіомаяки її вистежать. Паралельно з вами працюють і наші фахівці. Отже, ми знаємо, що це дівчина, якій двадцять два — двадцять три роки. Висока, струнка, з темним кучерявим волоссям, яке сягає до пояса. Очі великі, вуста повні, ніс римський, обличчя подовгасте. — Полковник раптом нахилився до Куриласа і запитав, вдивляючись йому в очі: — Нікого вам не нагадує?

Курилас сіпнувся: описана дівчина нагадувала ту студентку, що заходила до нього й погрожувала.

— Я... я не можу сказати, щоб цей опис був мені знайомим.

— Та як же? Ану погляньте сюди.

І полковник підсунув професорові портрет дівчини, накиданий олівцем. Авжеж, вона була схожа на його гостю настільки, наскільки може бути схожим будь-який словесний портрет на свій оригінал. Тепер Курилас, пригадуючи свою розмову з таємничою студенткою, відчув справжній страх. Він уже не мав сумнівів, що вона мала рацію. Він лише гвинтик у цій розгалуженій системі стеження всіх за всіма. І коли він виконає своє завдання, його зітруть з поверхні, як комашку.

— Гарна дівчина, — промовив він. — Але вона може бути схожою на добру сотню дівчат. Я їх чимало бачив. Та й ви, коли прогуляєтеся біля університету, побачите таких самих десятки.

— Ні-ні, мені йдеться про ту, котра до вас заходила, вдаючи студентку. Наш працівник і ваша служниця описали її саме так. Їхній опис капка в капку збігається з описом, який маємо в «Хроніці Ольгерда» та в інших джерелах. То була вона. Наші агенти з Кракова передають, що бачили схожу особу в редакції «Краківських Вістей». Отже, ваш син мусить її знати. — Полковник з задоволеною усмішкою відкинувся на спинку крісла й закурив. — Ах, я забув вам запропонувати. — Посунув пачку Куриласові. — Прошу. Куріть. І згадуйте, що вона вам казала.