Андрій Курков - Ключі Марії

«Сука!» — подумав Олег.

Але гроші взяв і сховав до кишені.

— Так що, тобі від мене поки нічого не треба? — запитав прохолодно.

— Коли ти в такому напруженому стані — нічого не треба. Тебе, напевно, дівчина кинула? А тут ще осінь, дощ, сирість, самотність... Я розумію і не ображаюся. Полети в Хургаду. Візьми ще дві сотні, — він простягнув Бісмаркові дві купюри. — Відпочинеш, тоді й продовжимо. Є у мене на прикметі ще кілька місць, де можна копнути....

— Замов мені ще сто коньяку! — зажадав, а не попросив Бісмарк.

— І кави? — награно чемно запропонував Адік.

Олег кивнув.

Важко було йому сидіти одному вдома в цей осінній дощовий вечір. Він тільки зараз зрозумів, що в якийсь момент Адік сховав фотографію. Сховав і більше не згадував. Чарка «Закарпатського» на столику стояла недопита, після породистого коньяку язик відмовлявся повертатися до дешевого. Греція пролітала. Хоча, мабуть, у нього тепер вистачило б грошей на цю поїздку. Але ж це були його власні гроші. А він хотів летіти на чужі, на Адікові гроші. І Адік у чомусь мав рацію. Він дійсно зараз один. Ріна, яка могла б йому скласти компанію хоча б у розпиванні алкоголю, зникла. Попереду — незрозуміло що. Тобто зима. Позаду — археологічні пригоди, що виводять далеко за межі археології. Тобто його вони вивели, начебто, на слід наркотиків, а Адіка залишили в межах археології — біля золота тамплієрів. Хоча тепер Олегові здавалося, що існувала ще якась таємниця, яка, можливо, цікавила Адіка більше, ніж саме золото. І ця таємниця все одно мала до золота тамплієрів безпосередній стосунок. І таємницю, вочевидь, зберігав Польський. І Адік не хотів, щоб Польський поділився цією таємницею з Бісмарком. Це здавалося більш, ніж дивним. Адік міг так робити тільки, якщо сам збирався в Грецію до Георгія Польського. Але ж він начебто тільки днями повернувся з Греції? Адже він був у роумінгу і казав, що вода в Егейському морі ось-ось стане прохолоднішою.

Ці роздуми відвернули Олега від занепадницького осіннього настрою, якому він легко піддався. Всередині набухало нервовою пухлиною роздратування. Чому це Адік знову має його за лоха? Чому Адік думає, що Олегові навіть наближатися до Польського небезпечно? Адік просто ще не знає того, що вже накопав Олег. Він нічого не знає про «Інститут-архів», він не знає, що Клейнод-старший був «хранителем», і що Польський, судячи з листів, його контролював. Він не знає, що у Польського є онук від першого шлюбу, Давид, який займається інтернет-банкінгом у Єрусалимі і звідти відправляє величезні суми грошей. Адік не знає про сотні тисяч євро, які пересилаються до Києва. А звідки можуть узятися такі гроші? Від продажу золота тамплієрів? Чи від продажу наркотиків? І те, й інше можливе. Добре, що він нічого не сказав Адікові про листи і Клейнодів. Добре, що Адік не розуміє, що Бісмарк зараз цілком може бути набагато ближчим до розгадки тієї самої таємниці, яку той хоче теж розкрити, хоч і бачить себе неперевершеним мисливцем за золотом тамплієрів. І чи тільки за золотом? Адік не та людина, якій можна вірити на слово. До того ж, як він дивився на цього п’ятого невідомого на фотознімку? Дивився так, ніби впізнав його. Але нічого Олегові не сказав.

Бісмарк посміхнувся, а потім розсміявся. Тепер йому здавалося, що він талановито зіграв роль сірої мишки, роль порожнього місця, роль лоха. Нехай саме так його Адік далі і сприймає.

Він дістав перстень тамплієрів. Одягнув на палець і допив чарку «Закарпатського». Тепер коньяк здавався смачнішим, значно смачнішим за той, яким частував його Адік у барі готелю «Редіссон».

Професор удав, що це для нього неабияка новина.

— Справді? Я нічого про нього не знаю.

— Зате я знаю. Його були затримали при спробі перейти кордон, він потрапив до в’язниці. Там назвався чужим іменем, і, звісно, його не ідентифікували, як вашого сина. Але потім йому дали змогу виправитися. Його помилували і відправили до військового табору з певною місією. Місію він не виконав і втік. Зараз він у Кракові. Як нам вдалося довідатися, співпрацює з фашистською газеткою. Він же у вас ще й художник?

— Та так... щось інколи малював.

— Ну, а тепер не інколи, а щономера. Ось погляньте, — полковник поклав перед професором кілька номерів «Краківських вістей». — Оці малюночки — витвір вашого синочка. Красиві німецькі солдати і страшні потворні радянські. За такі штучки він отримав би в нас смертну кару.