Андрій Курков - Ключі Марії

— Ти що, когось там зустрів? — невдоволено запитав Адік, поглядом запропонувавши сісти навпроти.

— Ні. Чекав, щоб розплатитися! — відповів Олег.

Перед ним на столику стояв келих доброго коньяку — або Геннесі, або Мартеля. Аромат напою сягав до носа.

— Ти сьогодні щедрий? — посміхнувся Бісмарк, піднявши погляд на Адіка.

— Я завжди щедрий, але не завжди це видно! — промовив той.

Попиваючи коньяк, Олег повільно і, здавалося, ліниво й без ентузіазму розповів про останні два візити до сімей археологів зі списку. А потім дістав з пакета групове фото на тлі Софійського собору і простягнув Адікові. Але він, слухаючи Олегову розповідь, не виявляв особливо великого інтересу доти, доки не взяв до рук фото. Його очі загорілися, і обличчя ніби загострилось, стало зосередженішим. Він уп’явся поглядом у п’ятого — це Олег зрозумів одразу — з примруженою посмішкою, мовби знав, на кого дивиться.

— Тобто їх було не четверо, а п’ятеро! — промовив Бісмарк багатозначно, бажаючи викликати в Адіка підтвердження його інтересу до цієї новини.

— Та-а-а-к, — процідив той. — Не очікував...

— Що не очікував? — перепитав Бісмарк.

Адік смикнув головою, немов прокинувся або про щось згадав. Подивився на співрозмовника уважно і, як здалося Олегові, трохи з підозрою.

— Що їх було п’ятеро, — сказав цілком спокійним тоном. — Я думав, їх було тільки четверо...

— А список тобі хто давав? — запитав раптом Олег.

Адік напружився.

— Це не має значення, — відрізав він після паузи.

— Знаєш, — Бісмарк посміхнувся і вирішив, що пора перейти до головного. — З чотирьох, схоже, живим залишився тільки Польський. Він добре згадає, хто п’ятий. Ну і, напевно, розповість про те, що тебе цікавить. Про золото...

Адік задумався, його тонкі губи напружилися, погляд став важким.

— Чому ти думаєш, що він взагалі тобі щось розповість? — втупився в очі Олегові.

— Ну я ж тобі сказав! Передам лист від правнучки! Та й ти сам казав, що я викликаю довіру у людей, тож вони готові зі мною і до відвертості, і до щирого спілкування. Я ж бо пишу книжку про українську археологію...

— Бабусь на лавочці ти точно можеш розбалакати, — в голосі співрозмовника почулася іронія. — А ось таких серйозних людей...

— Людина, якій сто вісім років, не може бути такою вже надто серйозною і закритою! — заявив Олег козиристо.

— Людина, яка дожила до ста восьми років, півсторіччя зберігаючи таємницю, за яку можуть убити, має бути більш, ніж серйозною, і, напевно, дуже небезпечною.

— Таємницю про знайдене і не передане державі золото тамплієрів, що якимось дивним чином опинилось на Русі? — уточнив Бісмарк.

Адік нервово хихикнув.

— Золото — це ще не все! Точніше: те золото, що знайдене у Софії. Це тільки його частка. Скоріш за все — дуже маленька частка. Археологи, зазвичай, кожен раз викопують нитку, яка підказує, де копати далі. Розумієш? Найбільша таємниця — це відповідь на питання: «Де копати далі?» Польський напевно знає відповідь. Але добровільно цією таємницею не поділиться. Тому і їхати тобі до нього небезпечно. Замість відповіді на питання можеш отримати кулю в груди чи ніж у серце.

Бісмарк замислився. Бадьорість і оптимізм його покинули. Адік тепер поводився самовпевнено і зарозуміло, наче гуру або великий магістр сакральних таємниць. Олег зараз сам собі здавався сірою мишею, пустотою, витратним матеріалом. Йому стало прикро до сліз. Прикро по-дитячому, а не по-дорослому.

— Послухай, Адіку, — заговорив він раптом голосом, схожим на голос свого співрозмовника — дитячим та нервово тремтячим. — Ти знаєш більше, ніж кажеш! І мені майже нічого про це золото не розповідав. Тільки командуєш: копай тут, піди туди! Ти просив — я робив! Ти показував, де — я копав. Я знаходив, віддавав тобі! І я навіть не питав, скільки воно коштує. Ти сам казав. Я думав, що ми — майже друзі і навіть партнери. І якщо вже чесно, то це я викопав ту золоту фляжечку, якою ти хвалився і про яку казав, що вона коштує п’ятдесят тисяч євро. Це я викопав руків’я кинджала. І, по-твоєму, я не заслужив, щоб поїхати до Греції?! Адже це через тебе я отримав молотком по голові! Через тебе я можу влипнути ще в якусь небезпечну історію. А тобі тисячу євро на Грецію шкода?

Посмішка, що з’явилася на губах Адіка, здалася Бісмаркові знущальною.

— Відпочити тепліше і дешевше можна і в Хургаді! — сказав він. — Туди тобі й триста євро вистачить. Цю відпустку я можу тобі подарувати! — І він вийняв з гаманця три сотки в євро і опустив на стіл.