Андрій Курков - Ключі Марії

«А з цього висновок... — задумався Курилас. — З цього висновок, що мій син... вартовий Діви?»

Уродини Діви за календарем були доволі хаотичні, не було однакового проміжку часу, що розділяв її появу на світі. Професор, продираючись крізь текст, наче крізь хащі, знайшов розгадку. З’ясувалося, що Діва може народжуватися немовлям, а може втілитися в іншу особу — точніше в дівчину. Звісно, не просту, а особливу, яка після такого втілення набуде здібностей, про які ніколи й не підозрювала. Головною ознакою такої дівчинки є те, що вона сирота. Так власне було й з утіленням у святу Маргариту і святу Катерину... А потім... у Жанну д’Арк....

Натомість вартові деколи народжувалися значно рідше, а отже могли слугували не одній Діві, а двом-трьом, які з’являлися опісля... Це важко було розкласти собі по поличках. Професор списав купу паперів, усе це вираховуючи, аж поки не вирвав його з роздумів дзвінок. Телефонував полковник Ваврик.

— Доброго дня, товаришу професор, — почав він не надто приємним тоном. — Чи не могли б ви завітати до мене сьогодні о першій?

— А що... — знітився Курилас. — Що вас цікавить? Я поки що на півдорозі в наших дослідженнях.

— Та тут виплила інша справа. Так що чекаю.

— Але о третій я приймаю заліки.

— Нічого, я вас не затримаю.

Слухавка клацнула, і почулися гудки. Тон, яким говорив полковник, не віщував нічого доброго і вибив з колії, Курилас ледве опанував себе, щоби продовжити роботу. Та все ж спокою не мав. Урешті о дванадцятій не витримав і пішов прогулятися перед візитом до проклятої будівлі. О першій уже стояв перед вартовим і рапортував про своє прибуття. Цього разу полковник не вийшов йому назустріч, Куриласа запровадив до його кабінету охоронець і постукав у двері.

— Заходьте, — почулося.

Курилас увійшов і побачив полковника за столом перед розгорнутою картою. Карта була, вочевидь, військова, дуже детальна і не доступна для звичайних громадян. Карти, які вільно продавалися, мали різні похибки, щоб на випадок війни ворог не міг ними скористатися. З того місця, де стояв Курилас, видно було, що полковник обстежує Татри.

Зависла тиша. Полковник удавав, що не помічає гостя, та за хвилину підвів голову, уважно подивився і кивнув на крісло. Курилас сів, відчуваючи тривогу.

— Я вас вітаю, товаришу професор, з поганою новиною. Ваш син утік до німців.

До зустрічі з Адіком цього разу Олег вирішив підготуватися ґрунтовніше. Адже на кону стояла тисяча євро, без яких Греція так і залишиться нездійсненою осінньої мрією.

Перш за все, Олегові треба було вирішити: згадувати чи ні Ріну і її бухгалтерію, пов’язану з «Інститутом-архівом»? З одного боку, це б підняло його рейтинг, з іншого боку, у паперах йшлося про гроші, а не про знахідки. Та й ліки, що надсилав Георгій Польський Клейноду-старшому, все більше наштовхували на думку про наркотики, а в зв’язок наркотиків і археології Адік не вірив. Адік — людина правильна, твереза і конкретна. Адік шукає золото! Золото тамплієрів. Це вже й так зрозуміло. Тому немає сенсу казати йому про бухгалтерські документи! І, напевно, немає сенсу розповідати про те, що Польський називає в листах Клейнода-старшого «хранителем»! Мало що там Клейнод-старший зберігав для Георгія Польського чи для всієї їхньої спільноти? Зрозуміло, що не гроші, заховані Польським від своєї дружини. Так що і про це поки ні слова. Може, тоді те, що Клейнод-старший зберігав, і дістанеться йому, а не одеситові, який усіх навколо вважає за лохів?! А ось те, що в компанії археологів був п’ятий, — це, напевно, Адіка зацікавить і Бісмаркові не зашкодить. Надто, що фотографія цього п’ятого є. І тоді з’являється ще один привід летіти до Польського — дізнатися про п’ятого. Уточнити: хто він? Звідки? Що робив на розкопках?

— Добре, — вирішив Олег. — Беру фотографію і роблю акцент на п’ятому. Якщо не спрацює відразу, можна буде натякнути на те, що Клейнод виразно щось приховує, і приховує, схоже, саме те, що пов’язано з батьком і його розкопками. Старому не звикати до візитів сторонніх. Але це так, на крайній випадок.

Коли Бісмарк прийшов на домовлене місце і взяв собі каву, перетелефонував Адік і попросив перейти через дорогу. Він вирішив поміняти локацію і сидів тепер у барі готелю «Редіссон».

— Тоді чекай! — буркнув Олег, ховаючи телефон.

Він не збирався випивати каву одним ковтком. Кава — не горілка.