Андрій Курков - Ключі Марії

Віддихавшись, Олег ще раз озирнувся. Його очі повільно звикали до мороку. Про всяк випадок, він посвітив собі під ноги мобільником, побачив дрібне сміття, шматки арматури, мокрий пісок — звичайний «місячно-підвальний» ландшафт. Обережно попрямував в напрямку голосів.

У сирому повітрі з’явився присмак згару. Попереду стало трохи світліше і вже через якусь мить, зупинившись, Бісмарк зумів розгледіти двох очевидних бомжів, що сиділи біля багаття, язики полум’я якого облизували чи то казанок, чи то почорнілу каструлю. До запаху згару, яким тут було просякле вологе повітря підвалу, додався аромат розчинного курячого бульйону.

— ... і якщо імпічмент буде успішним, то замість Трампа виберуть президента-демократа, — міркував біля багаття один з бомжів. — А це обов’язково призведе до зміни зовнішньої політики...

— Вибачте! — постарався якомога ввічливіше вимовити Олег.

Ті, що сиділи біля вогнища, підскочили, як ошпарені. Здавалося, вони навіть відскочили так далеко від багаття, що стали невидимими. Але насправді вони просто завмерли, витріщившись на чужинця, який зазіхнув на їхній особистий простір.

— Прошу вибачити! — повторив він, наполягаючи інтонацією на своїй виняткові миролюбності. — Вибачте, що перебив... Я шукаю одного старого...

— Молодий чоловіче, — озвався один з них, вдивляючись в обличчя Бісмарка, освітлене полум’ям багаття. — Наш брат до старечого віку не доживає.

— Я не про вас, — Олег опустився навпочіпки, помітивши, що переляк уже попустив мешканців підвалу. — Він тут поруч живе, в двадцять четвертому номері. Але хвилин п’ять тому сюди зайшов. Його недавно намагалися пограбувати, ось я і подумав, а раптом він тут ховається...

Двоє перезирнулися.

— Ігор Віталійович, чи що? — вимовив той, що сидів ліворуч.

— Так, Клейнод Ігор Віталійович, — Олег кивнув.

— Славний старий, — видихнув бомж. — І сусід добрий. Він там, у себе в коморі.

— У себе? — перепитав Бісмарк здивовано.

— Ну так, у кожної ж квартири є по коморі в підвалі, деякі були покинутими, а він їх об’єднав... Там він і сидить.

Олег зрозумів напрямок, але не зрозумів відстані. Адже звідси «там» видно не було — одна темрява.

— Ліхтарик є? — запитав той, що ліворуч. — Он туди спрямуйте.

Бісмарк посвітив.

— Бачите трубу, йдете по ній, переступаєте два перехрестя таких самих труб, потім праворуч і побачите ліворуч стінку з дверима. Останні двері — його!

Олег подякував бомжам і вже зібрався було зробити рішучий крок у зазначеному напрямку.

— У нашому підвалі слово «дякую» нічого не вартує, — прозвучало за спиною.

Олег швидко здогадався, про що мова. Вийняв двадцять гривень і навіть не зрозумів, хто з цих двох простягнув руку за грошима.

Вирушив до комори. З-під останніх у ряду дерев’яних дверцят пробивалася смужка електричного світла.

Олег неголосно постукав.

— Васьок? — долинув зсередини голос Клейнода.

— Ні, Ігоре Віталійовичу, це Олег.

— Який Олег? — здивовано перепитав старий.

— Той, якого ви молотком вдарили!

Двері відчинилися. На обличчі старого прочитувалося одночасно вагання і подив. Він був блідіший, ніж зазвичай.

— А як це ви мене знайшли? — запитав він тремтячим голосом.

— Ваші сусіди по підвалу підказали.

— Ой, вони такі простодушні, — спокійно промовив старий і махнув рукою.

— До вас можна?

— Ну якщо ви вже тут! — Клейнод розвів руками. — Проходьте. Ви не повірите, але я сам збирався вам зателефонувати. Мені допомога потрібна...

Підземне житло старого вразило Олега раціональністю: воно мало не менше десяти квадратів, тут стояла і плита на дві конфорки з газовим балоном, і столик з табуреткою, розкладачка, тумбочка, шафка і величезна скриня, пофарбована у військово-зелений колір, замкнена на дві колодки, а зверху покрита мереживною білою скатеркою. Не зважаючи на уявне ідеальне планування простору, Олегові здалося, що тут чогось не вистачає. Але це відчуття виникло, бо він випив занадто багато кави і коньяку.

— А туалету у вас тут немає? — поцікавився він.

— Я вас відведу! — запропонував старий.

Удвох вони проминули кілька комірок, і там Ігор Віталійович увімкнув Олегові світло в дерев’яній будці.

Хвилин за п’ятнадцять старий уже частував Олега чаєм і розглядав фотографію на екрані ноута.

— Так, пам’ятаю його, — кивнув нарешті. — Тато його не любив, але все одно відгукувався про нього шанобливо. Тато ж був парторгом інституту археології, а цей... як його? Він теж Ігор, як і я... Ігор Вавріков, здається. З органів. Ну, він був до них приставлений, розумієте. До кожної серйозної експедиції, що могла викопати щось цінне, приставляли когось з органів, і що серйозніші розкопки, то вищий був ранг «приставника». Цей був полковником, а зазвичай приставляли лейтенантів...