Андрій Курков - Ключі Марії

Трохи здивований, Олег зайшов на брудну, засмічену кухню. Зупинився біля плити, на якій тільки одна конфорка була вільною від брудних сковорідок, кухликів і каструль.

Йому здалося, що грюкнули вхідні двері. Він виглянув у кімнату — там нікого! У коридорі, ванній та вузькому туалеті теж нікого не було. Зачинені на обидва замки вхідні двері відчинити зсередини можна було тільки ключами, яких Олег не мав.

— Він що, втік? — сторопів Бісмарк.

На кухні відсунув з вікна стару фіранку і помітив за шибою арматуру решітки.

— Пастка?! — перелякано прошепотів він.

Редактор подав йому аркуш паперу, на якому було видрукувано дивні, але беззаперечні вимоги до окупаційної преси:

«Не обговорювати будучого оформлення політичного, адміністраційного й господарського життя окупованих Великим Рейхом теренів (до закінчення війни).

Обговорювати:

большевицьку зраду Німеччини, вину крови, ролю жидів. Увільнення від большевизму й жидівства, бій проти большевизму й жидівства, діяльність III Інтернаціоналу, національне питання в Союзі.

Боротьба з большевицькою ідеологією:

передовсім заховання большевиків у останніх часах (використовувати).

Термінологія: москалі, а не “росіяни”, білорусини, а не “білоруси” (“білороси”), Совєтський союз, а не “Росія” і т. п.

Під словом “Росія” розуміється тільки Московія.

Не писати про народності, тільки населення.

Большевицька армія, а не “російська армія”. (Підкреслювати, що армія в більшості, як 50% складається не з москалів! Що совєтський патріотизм нав’язує тільки до московських імперіялістичних традицій).

Не вживати большевицьких назв міст: не “Куйбишев”, а “Самара”, не “Кірово”, а “Єлисаветгород” і т. д. Не говорити про трактування німців у Совєтському Союзі... »

Цензор Клаус Шляффер приходив до типографії пізно ввечері і скрупульозно вчитувався в газету. Єврейська тема мусила бути конче. «Жиди» були у всьому винні, їм приписували всі смертні гріхи, репресії, недорід, вони — найбільша загроза для Рейху. Замість тем, які не подобалися Шляфферу, зяяли на ранок білі плями. А не подобалися йому патріотичні вірші про Україну, будь-який натяк на те, що Україна стане незалежною або чекатиме її нове щасливе життя. Україна повинна стати в майбутньому житницею великого Рейху, а не державою. Тому не можна було також критикувати колгоспи, бо вони цілковито пасували для нового ладу.

— І що тепер? — запитав Олесь.

— Та що, — засміявся Хом’як. — Домалюй носа. Герцик може тобі попозувати.

Тут уже всі засміялися, бо Герцик, що працював сторожем у редакції і був з діда прадіда гуцулом, справді мав довгого горбатого носа. Олесь забрав карикатуру, сів у кутку і швиденько зробив те, що від нього вимагали. А при цьому час від часу зиркав на дівчину, вона все ще чемно слухала сповідь Косача, якого поволі підкорили емоції — то читав вірші, то щось гаряче доводив, інколи торкаючи співрозмовницю за лікоть і нахиляючись до її вуха, мовби звірявся в чомусь інтимному. Незрозуміло чому, але це почало хлопця нервувати. Скільки можна набридати, думав він.

Нарешті нарада завершилася, шеф передав шпальти й ілюстрації зі своїми заувагами випусковому, і той подався до типографії. Тепер настав час на канапки й вино. Косач швиденько роздобув по келихові для себе й для дівчини і знову захопив її увагу. Олесь теж узяв келих і, підійшовши до них, промовив:

— То це ви та сама Арета, богиня мужності? Я читав ваші вірші.

Його поява не припала Косачеві до смаку, і він зблиснув відверто здивованими очима, мовби хтось чужий зазіхнув на його приватну територію, він навіть розкрив рота, аби промовити, як то він любив, щось саркастичне, але стримався, помітивши, що дівчина з цікавістю обернулася до Олеся й усміхнулася. Ні, не просто усміхнулася, а розпромінилася, це вже не був той знудьгований вираз обличчя, до якого з запалом промовляв Косач.

— А ви той, що малює Сталіна і фюрера? — запитала вона. — З номера в номер одне й те саме. Вам не нудно?

— Роблю те, що вимагають. Поетам легше. Ви можете писати про небесні фіялки.

— Ну, не тільки. Ось пан Юрко ще пише емоційні спічі на політичні теми. Добре, що він їх бодай не підписує.

— А що ж залишається? — стенув плечима Косач. — Від мене теж вимагають пропаганди. То ви можете дозволити собі писати лірику. А з мене зробили трибуна. Якщо хочемо, аби ця газета існувала далі, то танцюй, враже, як пан скаже. А ви, Арето, ризикуєте, коли звертаєтеся до біблійних мотивів. Уже два ваших вірші про Саломею і Юдиту Клаус завернув. Також переклади з Генріха Гайне.