Андрій Курков - Ключі Марії

На широкому столі було розкладено видрукувані шпальти завтрашньої газети з подекуди білими плямами — місцем для ілюстрацій та світлин.

— Сервус, Ольцю, — привітав його шеф, — ми вже тебе з годину чекаємо. Показуй, що приніс.

Олесь поклав на стіл папку, і саме тоді його погляд упав на темноволосу дівчину, що стояла осторонь і розмовляла з Юрієм Косачем, який прибув з Берліна. Раніше він її ніколи не бачив, але чомусь вона видалася йому знайомою. Що його могло вразити? Чи ці великі очі, які, здавалося, народилися раніше за неї, чи повні червоні вуста, які вимовляли кожне слово так, мовби його смакували, чи високий рівний стан у рожевій сукні, яка підкреслювала всі звабливі вигини тіла? А чи оце видовжене обличчя з віялоподібними віями? Якусь хвилю він не міг відвести від неї погляду і дивився, мов зачарований, але й вона помітила це і зиркала впівока. Те, що вона помітила його зацікавленість, Олеся знітило, і він відвів погляд. Потім штурхнув Данила, фейлетоніста, що підписувався Дан, теж утікача зі Львова, і, кивнувши на дівчину, запитав пошепки:

— Хто це?

— А що — вже попався? — Дан підморгнув. — Не ти перший. Бачиш, як Юрко вже її намотує?

— То хто ж вона?

— Поетеса. Пише під псевдонімом Арета.

— Арета? Я читав. Дуже добрі вірші.

— Чудернацьке псевдо, нє?

— Не думаю. Арета — давньогрецька богиня мужності, а ще таке ім’я мала донька царя феаків Рексенора і дочка Аристіппа Арета Кіренська, яка писала філософські трактати.

— Цікаво, хто з цих трьох спонукав її до вибору такого псевдо?

— Гарна зачіпка для знайомства, — усміхнувся Олесь.

— Гадаю, Юрко вже тебе випередив, — кивнув на Косача. — Він усіх випереджає.

— А як її звати насправді?

— Не каже. Вона, як і ми, втекла звідти, і не хоче наражати родину. В її посвідченні значиться лише Арета Крих. Ми всі тут суцільні псевда.

Авжеж, мало хто підписував твори своїм прізвищем. Олесь і сам не підписувався з огляду на батьків.

— І не каже, звідки саме втекла? — поцікавився він.

— Ні. Думаю, вона з жидівської родини.

— Чому так думаєш?

— Бачу, ти не всі її вірші читав. Є там відповідні мотиви, — пояснив Дан. — Ну, і забагато містики.

— В Антонича теж було багато містики. То й що?

— Тоді поясню простіше: у мене на такі речі нюх. А ще оця приреченість... — і він продекламував упівголоса:

— Аж так?

— Аж так. Або ось цей:

Олесь похитав головою, щось у цій дівчині й справді палало. Але його роздуми перебив редактор, який уже відібрав дві карикатури: одна зображала Сталіна з кривавим серпом у руках, а друга — енкавеесника, якого народні маси скидали у прірву.

— Ольку, — промовив шеф, — ти ж знаєш, що вимагають німці. Коли малюєш чекістів, всі вони повинні мати довгі носи і скидатися на жидів. Всі ми розуміємо, що це ідіотизм, але коли Клаус буде переглядати сигнальний примірник, то виїсть мені дірку в голові. То ж бо страшна зануда. Вчора втелющив заголовок: «Веселіше стало жити». Я кажу: «Та то ж пряма цитата зі Сталіна: “Жить стало вєсєлєє”». А він: «Уперше чую» і не поступився. Ось прочитай, які нові правила. З усього видно, вони лаштуються на Схід.

Клейнод відчинив двері не відразу. Спочатку попросив піднятися до верхнього поверху і переконатися, що там ніхто не зачаївся. Потім, коли Олег прохання виконав, старий зажадав, щоб Бісмарк ще раз вийшов на вулицю і пройшовся вздовж будинку, уважно роззираючись, і особливо звернув увагу на двох молодиків у темних куртках і джинсах, які наполегливо дзвонили в двері і заявляли, що вони з податкової, і яким він не відчинив.