Андрій Курков - Ключі Марії

З акуратного синього відбитку зі знайомою назвою Олегів погляд перескочив на пластикову папку. Тепер вона здалася йому привабливішою. Якщо там усередині є документи, скріплені цими печатками, то у Бісмарка з’явиться шанс дізнатися трошки більше про загадкову громадську організацію, засновником якої став Клейнод-молодший.

— Ти дійсно лох, тебе обійшли! — знущально раптом прозвучала в мозку несподівана думка.

Бісмарк її відігнав. Струснув головою, підсуваючи до себе папку.

«Якщо кого і обійшли, то це не мене, а Адіка! — подумав він. — Це він — лох. І тому перстень у мене, а не у нього. Хоча золоте руків’я кинджала у нього. І золота фляжечка у нього, — продовжила перепалку інша думка, що виразно стала на бік першої, тої, що обізвала його лохом. — І це він дає тобі вказівки: де копати, кого шукати. Це він тебе вивів на Польського і на Клейнодів. Це ти виконуєш його накази, навіть не розуміючи кінцевої мети.

— Почекай, — зупинив цю нахабну думку Олег. — Ну так, я чогось не розумію, але я, здається, на правильному шляху. Печатки у Ріни в коробці тому, що вона — чорний бухгалтер, і їй все одно, чию чорну бухгалтерію вести. ГО «Інститут-архів» — це якась афера, Клейнода взяли в засновники, бо він старий, самотній і недалекий. Якщо з ним щось трапиться, його ніхто шукати не буде. Так що все це — чистий збіг обставин, нічого більше».

Олег розгорнув папку і знову завмер.

«А може, не збіг?» — подумав він і потер пальцями скроні, відчуваючи, як думкам у голові стає тісно.

І тут дуже вчасно озвався мобільник. На екрані висвітився незнайомий номер. Повагавшись, Олег підніс телефон до вуха.

— Олежику, привіт! — пролунав знайомий тремтячий голос. — Це Клейнод, ви у мене днями були. У мене проблеми. Ви можете приїхати?

— Так, звичайно! — відповів Бісмарк. — Просто зараз?

— Так-так, просто зараз!

Варшаву німці ненавиділи за те, що вона була гніздом польського опору і від давнини брала жваву участь у всіх польських повстаннях. Тому столицею генерал-губернаторства зробили Краків, де на Вавелі Ганс Франк мав свою резиденцію. У Кракові отримала осідок й українська еміграція, яка втекла сюди від росіян, організувала газети, часописи й видавництво. Тут опинилася добра значна частина українського Львова, та й не лише Львова, а й Праги, Варшави і Берліна. Вечорами вся ця еміграція збиралася по каварнях і рестораціях і будувала Україну. Будувала з нічого, з мрій і фантазій, зі снів і передбачень. Усі жили в передчутті чогось нового і свіжого, готуючись до війни і вже маючи навіть сформований український уряд. Залишалося тільки увійти за німецькою армією на рідну землю і перейняти владу. Якщо, звісно, німці дозволять. Але про це не думалося, віра окриляла людей.

Олесь улаштувався до редакції «Краківських Вістей», малюючи для кожного числа чи то карикатуру чи то щось героїчне: наприклад, німецьких вояків, які йдуть в атаку, одухотворений портрет фюрера, а то й що-небудь ліричне — вродливу дівчину з букетиком квітів, яка замріяно дивиться в світлу даль. Образ дівчини змінювався залежно від того, яку саме країну поглинув Гітлер. Тієї платні, що він отримував, йому вистачало на їжу й дрібні витрати, на щастя, помешкання оплатила редакція. На ту пору в Кракові можна було знайти багато вигідних помешкань, які залишили євреї, тікаючи до Союзу. Можна було також придбати багато чого такого, що позникало з крамниць, спекуляція розквітла пишним цвітом. Панотець, який ще недавно на проповідях засуджував алкоголь, тепер торгував горілкою, а відомий полум’яний мораліст захопився жіночою білизною.

І ось настав той день, якого Олесь уже не забуде ніколи. Властиво, не день, а вечір, коли він уперше побачив її, ту дівчину, і не міг відвести від неї зачудованих очей, бо щось приковувало його увагу, тягнуло до неї так, мовби вони зналися з нею од віку. Він ледве стримав себе, щоб не підійти і не промовити: «Сервус! Як давно ми з тобою не бачилися! Як ся маєш?»

Редакція розмістилася на Кармелітській, чи то пак Karmeliter­strasse, він швидкою ходою перетнув Ринок, несучи під пахвою папку з рисунками. Якраз почало сутеніти, людей на вулицях поменшало, бо наближалася комендантська година, але газетярі отримали посвідки, за якими їм дозволено було працювати допізна.

В редакції було гамірно, там зібралися не лише штатні працівники, а й літератори, які завше приходили сюди вечорами погомоніти. Головний редактор Михайло Хом’як [14] Хом’як Михайло (1905—1984) — український журналіст, юрист, громадський діяч. У час війни редагував газету «Краківські Вісті». Дід міністра іноземних справ Канади Христі Фріланд, тесть історика Дж. П. Химки. на такі відвідини завше готував невелике вгощення — канапки, чай і вино. Але все це з’являлося лише після наради. Він також забезпечив літераторів, які не були штатними працівниками і писали до газети лише вряди-годи, продуктовими пайками та журналістськими посвідченнями.