Андрій Курков - Ключі Марії

— Цікаво! — засміялася дівчина. — Які ж то такі ідеали? Невже комуністичні?

— Звичайно! Нас від польського ярма визволила велика червона армія. І я їй за це глибоко вдячний. Тому зроблю для нової влади все, що в моїх силах. А вас попрошу... — він вказав їй на двері, за якими, як здогадувався, підслуховувала служниця.

— Отже, ви відмовляєтеся дослухатися до здорового глузду? — промовила дівчина сухо і підступила ближче, пронизуючи професора холодним поглядом, від якого йому стало на хвилю моторошно, він ледве стримався, щоб не відступити назад.

— Здоровий глузд? — засміявся доволі награно Курилас. — Поки що я не почув нічого здорового. Не збираюся з вами далі дискутувати.

Дівчина зробила ще крок і простягнула руку так, мовби хотіла торкнутися до професорових грудей. Курилас шарпнувся, забіг за стіл і вихопив з шухляди револьвер.

— Негайно покиньте мій кабінет! — скомандував рішучим тоном і націлив на дівчину цівку.

Вона скрушно всміхнулася, але не зрушила з місця. Її погляд все ще пронизував професора, зневолюючи і приковуючи до місця. Не мав уже куди відступати, але й не було певності, що матиме відвагу скористатися револьвером. Ні, не проти такої красуні. Її очі когось йому нагадували, вони були суворі, але разом з тим теплі, щоб не сказати материнські. Але слова, які добувалися з цих дівочих вуст, ніяк не гармоніювали з її виглядом.

— Ви робите велику помилку, пане професоре, — сказала дівчина. — Дуже велику помилку. Та я ще маю час, аби вас зупинити. І не сумнівайтеся: зупиню. Бо, як це не патетично звучить, але від цього залежить доля світу. — Її обличчя по тих словах прояснилося і зробилося таким самим ніжним та лагідним, як і тоді, коли щойно увійшла. — Своїм новим хазяям краще нічого не розповідайте, бо не оберетеся клопоту.

Тут вона рвучко штовхнула перед себе двері, а служниця від удару в чоло звалилася на підлогу і заойкала. Курилас не кинувся її рятувати, бо добре знав цю натуру, яка любила прикидатися, але водночас ще й шпигувати. Цікаво, чи чула вона все від початку?

Та не минуло й години, як озвався полковник і поцікавився, як посувається дослідження, чи все гаразд, чи ніхто не заважає професорові у праці. Курилас відчув у цих запитаннях щось недоговорене, своєрідний затуманений натяк і зважився признатися, що одна студентка вивела його з рівноваги. Тут полковник пожвавився:

— Так, звісно, моя людина веде спостереження за вашим будинком. Винятково з метою вашої безпеки. І мені доповіли, що молода особа зайшла в браму й піднялася до вашого помешкання. Однак з брами не вийшла.

— Принаймні вийшла від мене, — промовив Курилас, витираючи рясний піт з чола.

— Дивно... Видно наші її проґавили. А що їй потрібно було?

Курилас гарячково роздумував, що повинен відповісти. Служниця не могла чути всього, бо з кухні на початках долинав брязкіт посуду. Та, коли тон розмови злетів догори, мабуть, зацікавилася і щось таки чула.

— Ця молода особа намовляла мене кинути роботу, — промовив Курилас якомога байдужим тоном. — Тобто припинити працювати на нову владу. Я відповів, що я радянська людина з переконання, а не з примусу... А потім... потім я вигнав її.

Полковник засміявся:

— Це чудово. Я ніколи не сумнівався у вашій відданості радянській владі. Однак вам треба було під якимсь приводом затримати її і зателефонувати нам. Ну, та нічого. Якщо вона ще коли-небудь зголоситься до вас — дайте нам знати.

— Звичайно... обов’язково...

Слухавка в руці Куриласа була геть мокра від поту.

Косий шпаркий дощ почав лупити по вікнах пізно вночі. Олег прокидався кілька разів, накривався подушкою, рахував овець, тупо дивився в стелю, якої в темряві не бачив, заплющував очі і знову провалювався в сон, але дощ щоразу добував його звідти, витягав на поверхню, як рибалка витягає спійману на гачок рибу. Тому ніч цього разу закінчилася рано, голова боліла, губи зраджували невдоволення життям, а думки шукали підтвердження його безглуздості і безрадісності.

Перше, на що звернув увагу Бісмарк, увімкнувши світло, це відсутність Ріни. Виходить, він уже три ночі поспіль «резервував» половину канапи невідомо для кого! Для привида, який не з’являвся. А значить, спав він, контролюючи свої руки і навіть боячись зігнути ногу в коліні, щоб через це вона не потрапила на другу половину, на «її» суверенну територію.

Згодом дощ за вікном трохи вщух і вже не бив по склу кулями-краплями, а просто шарудів. Тепер можна було б ще раз спробувати заснути, але вже не хотілося. Хотілося на когось визвіритися, або просто вилаятися. Однак тиша стримувала, не дозволяла себе порушувати. А сердитися на Ріну, якої він не бачив три дні і три ночі, мало сенс лише в її присутності. Навіщо її лаяти, нехай навіть і в думках, якщо він не знає, що з нею і де вона? Навпаки, не дивлячись на невиспаний, роздовбаний стан, він дійсно перейнявся раптом її відсутністю, однак його голову, що гуділа, як паротяг, відвідали одна за одною кілька вкрай неприємних думок-припущень. Все погане, що могло з нею статися, його уява вже намалювала. Тепер би переключити увагу на щось інше, на щось менш трагічне і криваве.