Андрій Курков - Ключі Марії

І тут задзвонили в двері, неприємно і пронизливо. Господар ледь не вдавився, кинув жалісливий погляд на гостя.

Олег не зрозумів спочатку, що йому робити: бити старого по спині, щоб він не вдавився вареником чи йти до дверей?

Все ж підійшов до дверей. Глянув у вічко — там ті ж двоє, що стояли біля крамниці, і, мабуть, ті ж, що приходили раніше.

— Ви до кого? — крикнув їм через двері Бісмарк.

— Податкова! — відповів один. — Давайте, відчиняйте!

— Ні, ви скажіть, до кого прийшли! — наполягав Бісмарк, який вирішив тягнути час і розмову, щоб краще зрозуміти, що відбувається.

— До Кренделя Ігоря Віталійовича, відчиняйте, Ігоре Віталійовичу!

— Крендель? Тут такого немає! — відповів Олег. І ще раз подивився у вічко — ці двоє не викликали у нього страху, вони більше були схожі на аферистів, ніж на бандитів.

— До Клейнода, не до Кренделя, — виправив прізвище другий голос.

— А навіщо він вам потрібен?

— Ти охрінів, мужик! — знову озвався перший. — Ти що, не розумієш, чим це закінчиться?

— По-перше, я не Клейнод, я його далекий родич, а по-друге, Ігор Віталійович тяжко хворий, у нього туберкульоз!

— А нам фіолетово: туберкульоз чи сифіліс! Громадську організацію заснував? Заснував! Право підпису має? Має! Ліві гроші на рахунок прийняв? Прийняв! — голос за дверима ставав все конкретнішим і злішим. — Якщо не відчините зараз, прийдемо вночі з фомкою і буде вам весело!

— А покажіть ваші посвідчення у вічко! — Олег вирішив остаточно переконатися, що перед ним аферисти, а не податківці.

У відповідь дерев’яні двері загули від потужного удару ногою.

«Ні хера собі! — подумав Бісмарк і придивився до кволих дверних замків. — Ця фортеця завалиться після третього удару!»

Але шум припинився, навіть другого удару не було. А коли Олег знову припав до вічка, на майданчику перед дверима нікого не було, а сходами піднімалася старенька з синьою господарською торбинкою.

— Ну що? — долинув з закутка переляканий голос старого.

Олег знайшов його поглядом — він уліз у нішу між шафою і стіною. Ніша була вузькою, але і сам старий був худим. І виліз звідти легко, немов уже не вперше там ховався.

— Пішли, — відповів Олег. — Але боюся, що повернуться. З фомкою. Напевно, вночі.

— Ось бачите, Олеже, вам треба залишитися на ніч, — господар благально подивився на гостя.

— Це вам треба, щоб я залишився, — спокійно відповів гість. — А мені цього не треба.

— Ну, будь ласка. Вам що, легше буде, якщо мене вб’ють?

— А за що вас можуть убити? Люди, які приходять і кажуть, що вони з податкової, приходять не вбивати, а грабувати. Ви маєте гроші?

— Та звідки! Самі подивіться! — Він широким жестом провів рукою по кімнаті, наче підкреслюючи свою бідність. — Їх, до речі, міг і Польський підіслати.

Олег здивувався.

— Навіщо багатому пенсіонеру з Греції посилати до вас цих аферистів?

— Ви не зрозумієте, ви дуже мало прожили! — з жалем вимовив Клейнод. — Гаразд, ідіть! Те, що зі мною станеться, залишиться на вашій совісті на все життя.

Ця фраза несподівано зачепила Бісмарка. Слово «совість» він узагалі не любив, вважаючи його пережитком радянської ідеології, про яку він мав уявлення тільки з фільмів того часу, дивних, наївних і жорстоких. Але тут ця фраза старого прозвучала якраз так, ніби її виголосив один з правильних героїв фільму одному з неправильних. І Бісмарк сам відчув себе таким неправильним героєм, якого глядачі будуть потім таврувати десятиліттями за боягузливість і безвольність.

Здивувавшись власним відчуттям, він подивився на жалюгідного переляканого старого прихильніше.

— Ваші двері можна вибити ногою з двох ударів, — сказав Олег.

— Я звик, що нікому не потрібен і не цікавий, а таким двері не ламають, — старий розвів руками.

— Здається, ці часи закінчилися, — закивав головою Олег. — Ви вмієте бігати? — на обличчі гостя з’явилася сумна посмішка.

— То ви залишитеся? — з останньою надією в голосі запитав Клейнод.

Бісмарк раптом згадав про папку з документами у себе вдома на кухонному столі, згадав про печатку ГО «Інститут-архів». Подумав про те, що в папці цілком може лежати документ, що пояснює прихід цих двох до засновника громадської організації. Напевно, дійсно, якісь ліві суми йшли транзитом через рахунок цього ГО.

— Може, пошукаєте листи від Польського? — Олег проникливо глянув на старого.

— Звичайно, звичайно! — заторохтів старий. — Ви тільки почекайте. Підіть на кухню. Посидьте там хвилинку. Можете посуд помити, якщо без діла не хочеться сидіти.