Андрій Курков - Ключі Марії

— До чого тут я і податкова? — примовляв він, супроводжуючи Олега в кімнату.

Уже знайомий Бісмаркові запах вогкості змусив його кілька разів чхнути.

— Я ж бізнесом не займаюся. І пенсія у мене — смішніше не буває. І це при науковому ступені і тридцяти п’яти роках стажу! — продовжував старий. — Ви, може, чаю вип’єте?

— Та не проти, — погодився Олег, сівши в крісло.

— Тільки у мене дешевий чай, як раніше казали — з тирси.

— Ну тоді давайте вип’ємо кави, — запропонував гість.

— Кава? — перепитав розгублено господар. — Я пошукаю.

Однак при цьому старий не поспішив на кухню, а опустився в крісло навпроти.

— Мені чогось страшнувато в останні дні, — перейшов він на довірчий тон. — Я ж на вулицю майже не виходжу. Ну хіба що сміття винести, та й то рідко.

Олег посміхнувся, озираючись на всі боки. Тут можна було б однієї тільки макулатури відразу кілограмів сто запакувати. Пачки газет — перев’язані і просто купками, старі журнали, папки на зав’язочках, все покрито пилом, сирим пилом, який добре прилипає до поверхонь.

— А пам’ять у мене ще дай Боже! І ось я, коли виходив зі сміттям, вже їх бачив. Цих, що в двері ломилися. Один раз вони сиділи біля сусіднього під’їзду, другий раз стояли біля арки у двір... Розумієте, до чого я?

— Гадаєте, що за вами стежать? — Олег подивився в сірі вузькі очі старого. Той кивнув. — А чим ви таку честь заслужили? Може, у вас просто манія величі? У мене у самого таке буває.

На мить по тонких губах Клейнода прослизнула хитра посмішка. І відразу змінилася виразом стурбованості.

— Ну час такий. Розумієте. Чорний час. Я — старий, зовсім самотній, у мене квартира в самому центрі Подолу. Це ж для чорних ріелторів просто мрія. Напоїти мене, вивезти в яке-небудь село, отруїти на смерть, підробити документи і все.

— То ви думаєте, що це вони, чорні рієлтори?

Клейнод задумався. Але здалося Олегові, що він задумався про щось інше.

— Ви не хочете у мене пожити? — несподівано запитав старий. — Ну, як квартирант, тільки абсолютно безкоштовно.

— У мене квартира біля Золотих Воріт. Чого це я повинен у вас жити? — кинув Бісмарк здивований погляд на нього.

— Ну, це я так... Розумієте, самотньо. Немає з ким поговорити.

— А сусіди? — поцікавився єхидно гість.

— Ви питали про каву. Кави, я боюся, теж нема, — старий несподівано поміняв тему. — Може, вийдіть до гастроному? Він тут поруч. На розі. Ви ж знаєте, де.

Олег в думках вилаявся. Старий, схоже, викликав його заради балачок і безкоштовної вечері. Хотів було встати і попрощатися, але тут подумав, що все ж треба ще раз з ним перебалакати. Рінині папірці в пластиковій папці можуть і почекати.

— Добре, — Олег рішуче піднявся з крісла і помітив, як старий зрадів, що гість піде до гастроному.

На Межигірській біля найближчого кутового міні-маркету він помітив двох молодиків у чорних куртках і джинсах. Вони стояли і курили, час від часу поглядаючи на всі боки. Подивилися і на нього, коли він проходив повз них. Без особливого інтересу.

Цього разу Бісмарк пригощав старого варениками з печінкою. Не без огиди відмив каструлю, в якій минулого разу варив пельмені і яка з того самого часу ще не вимита стояла на тумбі між умивальником і газовою плитою. Наповнив водою, запалив під нею газ.

— Ви казали, що пошукаєте листи від Польського вашому батькові, — сказав він, повернувшись до кімнати.

— Я казав? — перепитав старий. — Ні, ліки він надсилав з чистими аркушами паперу замість листів.

— Але, може, все ж були якісь листи? Може, раніше?

— Може, — погодився господар. — Так, на початку були. А потім тільки ліки. Але ж міг і зо два рядки своєму товаришу чиркнути. Сволота!

Бісмарк здивовано подивився на старого.

— Ну чому ж відразу сволота? — запитав він. — Адже ліками допомагав.

Клейнод важко зітхнув.

— Вони ж тридцять років пліч-о-пліч копали! Міг би хоч здоров’ям поцікавитися!

— Так, міг! — закивав Олег, уважно спостерігаючи за обличчям старого. — І що, зовсім не цікавився?

— Зовсім. Він навіть не знає, що тато помер.

— Ага, — зрозумів Олег різкість висловлювань господаря квартири. — Тридцять років дружили і навіть не поцікавився? — повторив він.

— Я ж і кажу, що сволота! — промовив старий.

— То, може, вони не дружили, а просто працювали разом?

— Тридцять років працювати разом і не подружитися? Ви що, смієтеся? Ви коли-небудь працювали з кимось пліч-о-пліч?

Олег заперечливо похитав головою.

Вареники з печінкою закінчилися швидше, ніж пельмені минулого разу. Старий зазирнув до каструлі, тицьнув виделкою в останній, який лежав на дні. Відразу підніс його до рота і смачно вкусив.