Андрій Курков - Ключі Марії

Олег сів навпочіпки перед одним з них, обвів очима найближчі. В геометричну фігуру вони не «збиралися», але виглядали занадто правильними, рукотворними.

Поліз далі. Знайшов кам’яний квадрат, схожий на колодязь, що ледь виглядав з землі. Сюди, мабуть, ще не дісталися грецькі археологи. Вони, як і всі греки на цьому острові, нікуди не поспішають.

— Цікаво, — задумався він. — А де ж міг бути центр цього Палеополі?

Задумався, але зрозумів, що відповіді так просто не знайде. Для того, щоб знайти відповідь на таке питання, треба або купити в музеї брошуру, або провести тут кілька місяців з лопатою. Насправді, цікавіше було б самому розібратися і намалювати таку карту з усіма лініями фундаментів та інших залишків споруд. Треба зрозуміти, де їх більше, а де менше... Це, власне, все, що він знав про розкопки городищ і старовинних поселень. І це все стосувалося науки, археології, білої археології, а не чорної, до якої він мав стосунок. А чорна археологія не служить для висування гіпотез, малювання карт і планів, для аналізу знайденого.

Олег зітхнув. Уперше йому здалося, що біла археологія — набагато цікавіша за чорну. Дуже цікаве захоплення, якщо немає інших проблем і якщо можна повністю зануритися в неї, як з аквалангом на морське дно, повністю відірватися від проблем дня сьогоднішнього, від його власних проблем і страхів.

Бісмаркові раптом здалося, що він став греком. Він ще не міг зрозуміти, чи відчув він себе древнім греком чи нинішнім, але в ньому раптом зник без сліду той звичний азарт, що завжди підганяв, штовхав його в спину, квапив, змушував ходити швидко, думати ще швидше, поспішати з пошуком відповідей на питання. Він сповільнився. Це було так дивно. Він, сівши тут навпочіпки, виявився загіпнотизованим простим, нічого в світі чорної археології не вартим камінням, усередині якого тисячу або дві тисячі років тому грілися, ховалися від дощу і просто жили люди.

Нечувана раніше музика долетіла до його вух. Музика історії, музика землі. Тиха, повільна, що запрошувала уважніше прислухатися до неї.

Бісмарк поліз далі через чагарники. І знову вибрався на відкриту площадку, поверхню якої перетинав ряд каменів, що виглядав з жовтуватої, сухої, немов пресованої землі.

Він погладив тепле каміння долонею і почув неголосний і дивний залізний звук. Подивився на руку — на мізинці блищав викопаний під Софією перстень.

— Коли я його надів? — Бісмарк спантеличено хитнув головою. Потім зрозумів. — Це автоматично, щоб не залишати в кімнаті.

Розглядаючи сліди стародавнього Палеополі, життя якого колись кипіло на південному березі Андроса, він не помітив, як опустилися сутінки. Але самі сутінки він зауважив через те, як різко зменшилась прозорість повітря

Вийшов на відкрите місце. Подивився вгору, на селище. Там уже світилися вікна.

Поки намагався вийти на стежку, що веде вгору, стало зовсім темно. Хвилин тільки через двадцять, уже в світлі ліхтарика, знайшов напівзабуту стежину, але вона раптово обірвалася мет­рів через триста.

Олег нервував, піднімаючись від моря, продираючись через кущі та дикі оливкові зарості. Так він дійшов до паралельних берегу доглянутих терас з оливковими садами. Коли, нарешті, вийшов на вуличку і піднявся на головну дорогу, мобільний вимкнувся через виснаження батареї. З останніх сил смартфон висвітлив час — двадцять хвилин на дев’яту — і згас.

Олег пройшовся уздовж дороги, сподіваючись зустріти кого-небудь і уточнити, коли буде автобус на Ормос. Дістався вже баченого раніше снек-бару, освітлена всередині тераса своєю низькою дерев’яною стінкою виходила просто до краю дороги. Перейшов дорогу, заглянув усередину. Ліхтар під дахом тераси розливав затишне жовте світло на кілька столиків і на сині дерев’яні стільці з прошитими солом’яними сидіннями. З вікон, що виходили просто на терасу, теж виливалося жовте домашнє світло. Усередині грала народна грецька музика.

Простий інтер’єр натякав на недороге меню. Кілька столиків займали місцеві чоловіки. Їх неголосна розмова легко впліталась у музику, що лунала з динаміка над барною стійкою. Майже над головою самого бармена.

Той, побачивши нового клієнта, піднявся на ноги.

— Do you speak English? — запитав натомлений Бісмарк.

Бармен кивнув і простягнув меню англійською.

— Автобус на Ормос? — запитав Олег. — Він тут зупиняється?

Бармен знову кивнув.

— А коли наступний?

— Завтра вранці. Близько дев’ятої.

— Завтра? — з відчаєм у голосі перепитав Бісмарк.