Андрій Курков - Ключі Марії

— А після обіду коли?

— В чотирнадцять тридцять.

Мобілка показував одинадцять.

— Ще довго, — промовив задумливо Олег.

— Якраз час для гарного обіду, — підказав бармен. — У нас сьогодні дуже свіжі кальмари.

— А скільки коштують кальмари? — Ліниво поцікавився Біс­марк.

— Для вас сім євро. Узо за рахунок закладу.

Бісмарк кивнув. Очі у бармена зайнялися новою енергією. Він заметушився, приніс нову карафку з «узо» і зник за дверима на кухню.

В автобусі на Гавріо разом з Олегом спочатку їхало ще два пасажири: старий з собачкою на повідку та нудно і надто скромно одягнена дівчина-підліток. Але дівчина вийшла вже на наступній зупинці в центрі маленького села, а для старого водій зупинився просто на дорозі, в місці, де жодних слідів людського житла не спостерігалося. Старий виходив повільно й обережно. Водій терпляче чекав, потім крикнув тому щось у спину, і старий у відповідь, не обертаючись, махнув рукою. Собака тягнула старого вперед, до стежки, яку Олег, спостерігаючи за пасажиром через вікно автобуса, спочатку не помітив.

Хвилин за двадцять водій знову зупинив автобус і, обернувшись, оголосив: «Палеополі!»

Бісмарк вийшов. Автобус поїхав далі вбік портового містечка Гавріо.

Повітря тут відрізнялось від Ормосу. У ньому було більше землі і дерев, аніж моря. І вітерець дув з іншого боку.

Роззирнувшись, Бісмарк побачив перехрестя і вуличку, що плавно опускалась вниз, у напрямку моря. Звідси, від дороги до моря, якщо оптичне відчуття не обманювало, пішки було йти хвилин двадцять. Все залежало від довжини кожного закруту цієї вулички. Хоча, звичайно, Олег не розумів, куди, зрештою, вона може його привести? Узбережжя широке, меж селища не видно. Жодних вказівників. Але все одно, до моря означало вниз. Позаду залишився нехитрий снек-бар з пляшкою «пепсі» на вивісці.

Сонце світило просто над головою. В деревах співали птахи.

У якийсь момент Бісмарк додумався відкрити на смартфоні карту ґуґл і перевірити своє місцезнаходження. Побачив, що археологічний музей зовсім в іншому боці, але саме ця вуличка, а потім якась менша вуличка або стежка, ведуть до «історичної пам’ятки», тобто того самого археологічного городища, яке, мабуть, дало назву і всьому селищу, в сучасних будиночках якого нічого від «палео» не спостерігалося. Про всяк випадок він закинув у пошукач слово «палео». «З грецької — старий, стародавній» — «відповів» смартфон.

Задоволений своєю правильною здогадкою, Бісмарк продовжив спускатися до моря.

У якийсь момент зупинився, побачивши вперше дорожній вказівник для туристів. Грецькою та англійською. Ліворуч до музею археології півтора кілометра, просто — пляж Палеополі.

— Ну так, — буркнув Олег. — Туристам пляж важливіший, ніж древнє місто.

Вулиця обірвалася, залишилася позаду. Тепер він ішов стежкою, яка теж була витоптана зиґзаґом, обходячи виступаючі з землі кам’яні горби і занадто різкі спуски. Праворуч і ліворуч раз у раз виникали камені, схожі на ті, з яких будували стародавні будинки. І камені, і цілі залишки стін, і сліди фундаментів.

— Ого! Та тут узагалі нічого не розкопано, — обурився Бісмарк, помітивши старовинні кам’яні сходи, що визирали з землі на метр чи більше.

Врешті-решт стежка вивела його до моря, до маленької затоки. На пологішому березі він побачив правильні геометричні лінії розкопаних стародавніх стін. Прогулявшись уздовж старого каміння, Олег знизав плечима. Якщо це і є розкопане місто, то в такому випадку зрозуміло, чому на покажчику стояв «пляж», а не пам’ятник археології.

Підійшов до води. Спокійне море дозволило добре розглянути на дні поруч з берегом такі ж геометрично правильні залишки будівель.

Бісмарк замислився. На пагорбі праворуч побачив невеличку білу церкву, далі, вище метрів на триста, ще одну.

Настрій псувався. І навіщо він сюди приїхав?! Зітхнув, але спробував себе опанувати, налаштуватися на позитив. Адже він ще нічого тут не побачив. Ну, вийшов до пляжу або до частини городища. Але якщо городище на березі перед ним і під водою, отже, воно може тягнутися і праворуч, і ліворуч. Треба тільки добре роздивитися.

«Робота над собою» принесла плоди, і вже бадьорою ходою Олег вирушив до чагарників праворуч від відкритого прибережного майданчика. Проліз через зарості ялівцю, вибрався на невелику галявину. Тут теж із землі стирчало каміння, яке могло стосуватися стародавнього Палеополі, а могло й не стосуватися.