Андрій Курков - Ключі Марії

Розуміючи, що він усе почув правильно, засунув руку в кишеню джинсів. Витягнув двадцять євро — все, що залишилося після раннього обіду в таверні і купівлі квитка на автобус.

Дивлячись на стиснуту в пальцях синю двадцятку, він відчув приплив голоду. Цього дня обід він дійсно їв занадто рано.

Мовчки, стоячи перед барною стійкою, Олег розгорнув меню. Вибір виявився небагатим і помістився на одній сторінці. Ціни не кусалися. Мусака коштувала п’ять євро, а кальмари — вісім. Замовив мусаку і сів за столик якнайдалі від місцевих чоловіків.

Він сподівався, що бармен разом з мусакою принесе дармове «узо» за рахунок закладу. Але бармен не приніс. І тоді, важко зітхнувши, Олег дозамовив і грецької анісової, до якої так швидко звик і без якої, як йому тут здавалося, не можна було прожити й дня.

Всю дорогу назад вони мовчали. Олесь бачив, що батько дуже схвильований. Їх провели знову до ресторації і посадили за вільний столик. Перед ними було дві порожні тарілки з рештками їжі, які мали свідчити, що вони сидять тут уже певний час. Недопита пляшка вина теж грала свою неприховану роль.

Та ось до ресторації увійшли ті, що за ними стежили, і зайняли вільний столик. У ту ж хвилину кельнер забрав брудні тарілки, а за мить поставив по тарілці печеної картоплі з ковбасками. То була ресторація невибаглива, для місцевих, страви тут готували прості й дешеві. Вино було смачне, і Олесь із батьком залюбки заливали ним свої нерви. Вони мовчали, не було сенсу починати тут якусь поважну розмову.

Перекусивши, подалися додому, де їх чекала приємна несподіванка — до них приєдналася мама, і на кухні запахло курячим росолом, свіжими огірками й кропом. А потім Олесь слухав довгу й детальну оповідь тата про ту неймовірну розмову. Професор перетворився на принаду.

— Дивує мене одна річ... — сказав Курилас. — Звідки полковник довідався про ваші родимки? Я з мамою розмовляв про них на балконі та ще й пошепки.

— Очевидно й там вони встановили прослуховування.

— Мабуть, так. Втекли ми вчасно.

Тепер Олесь ламав собі голову, яким чином попередити Арету. Вона ні за що не повинна втрапити в пастку. Хоча, якщо вона так вміло ховається, то вже й так розуміє, що мусить бути обережна.

Олеся й далі гнітила туга за нею. Хотілося її знову бачити й розмовляти з нею. Олесь сновигав вулицями в надії, що вдасться її десь помітити. За ним хвостів не було, і він чувся безпечним, однак час від часу перевіряв. На щастя, у Кракові є чимало малесеньких вуличок, де за дня можна не зустріти жодної живої душі, особливо там, звідки були виселені євреї. Тоді навіть не треба озиратися — просто чимчикуєш собі бруківкою і вслухаєшся у звуки, які можуть вигулькнути позаду. Але ні, ніхто не вигулькував. Та й Арета не з’являлася.

У редакції Олеся знову перестрів Клаус і допитувався про неї. Олесь здивувався:

— Не розумію, чому ви мене питаєте? Я з нею ледве знайомий.

— Я всіх питаю, — відрізав цензор і пішов, розмахуючи сувоями щойно видрукованих версток.

Косач теж звернувся до Олеся з тим самим.

— Холєра! Всі її шукають! Забембали! — потім глянув на Олеся прискіпливо, мовби намагався прочитати його думки і додав: — Але ж ти теж не знаєш, куди вона поділася?

— Не знаю. І повір мені — це мене мало цікавить.

— Ов! Так скоро охолов?

— Ні, я ніколи не палився до неї, вона доволі зимна, якщо ти не помітив.

— Ах, так... справді зимна. Але її ж розшукують не через те, що вона гаряча або зимна. Вона раптом стала потрібна і Клаусові, і Освальдові, і Карлові Аріо, який ледь не щодня приходить до редакції і нишпорить. На щастя, він уже мусить їхати до Рівного. До речі, я бачив Ольжича і в нього питав про Арету.

— О, і ти, Бруте! — засміявся Олесь.

— Так, я знаю, що й ти був у нього, — він вийняв цигарничку і закурив. — Тому не кажи, що вона тобі байдужа.

— Я був у нього лише з тієї причини, що нею цікавився Клаус і змусив мене намалювати її портрет. Я подумав, що їй, мабуть, не варто зараз з’являтися в редакції.

— Чому? Бо, можливо, вона жидівка?

— Хто сказав, що вона жидівка?

— Ніхто. Але такі висновки насуваються. Ти ж знаєш, що зараз у гетто робиться. Їх вивозять, вивозять і вивозять. Але не до Палестини, як на твоїй карикатурі. Арета недарма ховається. Та це до пори, до часу. Скільки можна ховатися? Тут кожен камінь готовий тебе видати німцям. То хіба десь утекти на село. Я міг би їй виготовити відповідні папери. Передай, коли побачиш.