Андрій Курков - Ключі Марії

Олег розплющив очі. Всеосяжна темінь наче линула назустріч погляду, всередину, в розколоту алкоголем голову, в якій, як космонавти в невагомості, плавали не пов’язані одна з одною думки.

Боліла спина, свербіло праве плече, гострий біль відчувався в лівому стегні. Стегно боліло, ніби від удару.

Він намагався звикнути до темряви, пробував ігнорувати розбите тіло. Зазвичай його очі швидко звикали до темряви і через п’ять-десять хвилин він починав розрізняти лінії, обриси предметів, навіть міг роздивитись сірий глибокий фон. Але в цей раз звикання не відбувалося. Темрява залишилася темною, а невидиме залишалося невидимим.

— Чорт! — видихнув Олег і спробував піднятися.

Уперся долонею в щось м’яке, схоже на матрац. Це те, на чому він прокинувся, а отже й спав. Провів рукою під матрацом, а там — дерев’яний щит, лежанка. І відразу під нею підлога. Більш-менш рівна і холодна, глиняна або кам’яна.

Олег сів на невидимій лежанці. Провів рукою по боках. За спиною натрапив на стінку. Теж не рівну, вологу, кам’яну. Промацав її пальцями, намагаючись зрозуміти, що це за кладка — цегла чи просто камінь. Але пальці не намацали стиків, швів. Стіна на дотик нагадувала бік скелі.

Олег згадав про телефон, витягнув з кишені, кілька разів натиснув на бічну кнопку, яка зазвичай оживляла екран. Телефон не прокинувся. Згадалося, як вмирала батарея напередодні ввечері, коли він продирався через чагарники і оливкові зарості до дороги. Але як він потрапив сюди? Адже це чиєсь житло. Чийсь підвал або льох.

— Sorry! — гукнув і здивувався, як на диво глухо прозвучав його голос.

Посидівши ще кілька хвилин, обережно піднявся на ноги і рушив уздовж стіни, ковзаючи по ній рукою, наче боячись втратити з нею контакт. За хвилю вперся в кут. Рука натрапила на сухе дерево. Провів пальцями вниз по дереву. Начебто, двері. Зачинені. Стукнув. Потім ще раз. Дерево виявилося товстим і глушило стукіт.

— Гей! — закричав Бісмарк. — Хто-небудь є? Sorry!!!

Жодної луни. Стук, крик, усе миттєво тонуло в темряві, перетворювалося в тишу, яка мовби відразу засмоктувала звуки в кам’яну пастку в момент їхньої появи.

Олег повернувся по стінці до матрацу. Сів.

Згадався виск гальм за спиною, дратівливий, різкий. Після того, як він вийшов зі снек-бару просто на проїжджу частину вулиці-дороги. Він так по ній і пішов убік Ормосу. Він знав, де Ормос. Він же приїхав звідти. Встиг пройти зовсім небагато, може, кроків тридцять, коли ззаду заверещали гальма. Він навіть і незчувся, як машина, яку несло на хідник, зачепила його бампером, і він відлетів під паркан з іншого боку дороги. Він уже піднімався на ноги, цілий, не відчуваючи жодного болю, озираючись на машину, що зупинилась і з якої, як у сповільненій зйомці, наче вилітав-вискакував кремезний грек з розлюченим виразом обличчя. Він вочевидь бажав Олегові зла. Він поспішав до нього, стиснувши кулаки. І в Олега раптово з’явилися сили, достатні для того, щоб бігти. І він помчав далі по узбіччю дороги, а потім звернув до першого-ліпшого проходу вниз, до моря. Йому здавалося, що грек усе ще женеться за ним. Він знову звернув кудись праворуч, потім ліворуч і вниз, потім став продиратися крізь кущі — ноги втратили дорогу. Він не знав, скільки часу і з якою швидкістю мчав убік моря, але в якийсь момент сили покинули його і він впав, спіткнувшись об приосадкувату гілку ялівцю або об щось інше, що виступало з землі, може, навіть просто об камінь. Упавши, він полежав кілька хвилин, а потім поповз. І уперся в прадавню кам’яну кладку, в залишки стіни. І ось коли він сів і знову почув тишу, і цвіркунів, і щось ще, може, якихось дрібних нічних звірів, які шукають вечерю, його очі розгледіли неподалік вогник, живий вогник. І він вирішив підійти і подивитися: що це таке. Його вже хитало, і ноги, що стали ватяними, неохоче слухалися. Коли він вибрався на галявину, де горіло багаття, і біля нього хтось сидів, голова теж вирішила себе не слухатися і майже відключилася. Він ще встиг підійти і зупинитися, може, в метрі від багаття, після чого просто осів на землю. Очі заплющилися. Втома, алкоголь, удар бампера об стегно перемогли його остаточно. Він ще начебто чув, як хтось питав його по-грецьки: «Poio eínai to théma me sas? Aistháneste áschima?» (Що з вами? Вам погано?)

Тільки подумки Бісмарк устиг відреагувати на почуте фразою «I don’t speak Greek!» Але з рота жодне слово не вилетіло. Він упав боком на землю і більше на цьому світі свідомо не був присутній. Він навіть не відчув, як людина, що сиділа біля вогнища, потягнула його кудись до краю галявини, зупиняючись та перепочиваючи.