Андрій Курков - Ключі Марії

— Це щось неймовірне, — Олесь відверто запанікував. — Я тут принаймні маю роботу. І можу сяк-так прогодувати батьків і себе.

— Годувати тобі їх доведеться недовго. Бо вже за день-два ви опинитеся в Аушвіці.

Він жахнувся.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що сказала. Або Аушвіц, або Відень. Або ще варіянт: бандерівці вас ліквідують. За контакти з Аненербе.

— Вони нас не вистежили.

— Вас не вистежили мельниківці. А бандерівці вистежили. І поки що в роздумах: ліквідувати вас чи ні...

— А ліквідатор ти?

— Ні, я не підкоряюся ОУН(б). Я з мельниківцями.

— Цікаво... у бандерівців ліквідатори теж такі красуні?

Вона засміялася.

— Ні, красень.

— А увесь цей час ти займалася тим, що когось вистежувала?

— Можна сказати й так. Я перебувала в певних колах. Ти ж бачиш, як нас легко впустили до ресторації. А це тому, що я тут була вже не раз.

— З ким?

— Він уже здох.

— Хтось із гестапо?

Вона кивнула.

— В пресі нічого такого не було.

— Ну, розумієш, інколи люди помирають природною смертю. Серцевий напад, наприклад.

— Навіщо тобі все це?

— Таке моє покликання. Офірувати собою.

— Ти справді думаєш, що ти Пречиста Діва?

— Я діва, але не думаю, що Пречиста. Я тобі казала, що не знаю, хто я. Це все так непросто пояснити. Та я й сама для себе не можу пояснити. Ці знаки... молоко... видіння... Але все в страшному тумані, який дуже швидко розвіюється. Я Арета, а не Марія...

— Це твоє справжнє ім’я?

— Справжнє.

— Як тебе кликали в дитинстві?

— Так і кликали... Арета або Рута. Це ім’я доволі поширене в Галичині.

— Ти походиш з жидівської родини?

— Ні, мій тато був священником... Я рано осиротіла... виховувалася в монастирі.

— То от звідки у твоїх віршах біблійні мотиви?

— Можливо. Боже, як давно я нічого не писала... — вона вийняла з торбинки грубенький записник. — Візьми. Тут усі мої вірші. Збережи.

Олесь поклав записник біля себе, але не відважився при ній розгортати, бо хотілося її розпитувати і розпитувати, а все скидалося на те, що це їхня прощальна вечеря перед тривалою розлукою Не вірилося, що більше не побачаться, хоча вона поводилася саме так, як ті, що прощаються навіки.

— Не подобається мені твій настрій, — сказав Олесь.

Вона усміхнулася й простягнула йому залізного ключа.

— Це теж збережи.

— Що то за ключ? Від твого помешкання?

— Так. Але не в Кракові.

— А де?

— Під Києвом. Там, — вона кивнула на записник, — знайдеш, що з цим ключем робити. І ще ось, — вона простягнула папірець. — Тут адреса, куди ви з самого ранку переселитеся з батьками.

— За нашим будинком стежать.

— Я знаю. Але того ранку агента не буде.

— Куди він подінеться?

— Попливе Віслою, — усміхнулась вона. — А завтра опівночі вас чекатиме авто. До Відня приблизно чотириста кілометрів. За ніч доберетеся. Водій вас посадить у потяг. Твій тато віддасть водієві книгу Єноха, а він вручить вам квитки і кошти на проживання.

— Я... я не знаю, чи тато...

— Вона вже йому не потрібна. Він же ж останнім часом тільки симулював, що заглибився в дослідження, коли зрозумів усю небезпеку того, що від нього вимагали.

— І це тобі відомо. Добре. А ти?

— Я вас потім наздожену.

— Коли?

Вона усміхнулася і продекламувала:

На черговому закруті дороги Олега занудило, але він з останніх сил себе стримав. Тепер на язик повернувся смак останнього випитого вчора напою, правильну назву якого він не знав. Вітерець бив в обличчя, змушував мружити очі. Надто, що в ліве залетіла чи то мошка, чи то піщинка, і хотілося витягнути її, але ж треба було міцно триматися обома руками за старого, що сидів попереду і упевнено керував моторолером. Так що доводилося терпіти. А моторолер раз у раз нахилявся то ліворуч, то праворуч, наче спортивний мотоцикл, підкоряючись вигинам дороги. Іноді старий гальмував, і тоді Бісмарк буцався чолом об його шолом. Сам Олег їхав без шолома, але про небезпеку не думав. Навпаки, виникло якесь дитяче почуття захищеності, немовби він був маленьким онуком цього старого за кермом і знав, що той захистить його від будь-якої небезпеки.