Андрій Курков - Ключі Марії

Чоловік у синій куртці застогнав і підібгав ноги. Потім перекинувся на спину і спробував вигнути спину. Його обличчя було заховане під балаклавою з тонкої сірої тканини.

Олег кинувся на допомогу старому. Той хрипів і простягав руки. Підняв його. Насилу посадив у крісло біля каміна. Побіг на кухню по воду.

— Холодно, — бурмотів Польський. — Запали коминок.

Бісмарк обернувся до каміна, закритого декоративною чавунною решіткою. Дров поруч з каміном не було.

— А що запалити? — запитав Олег господаря.

— На дворі, за рогом. Ліворуч. — З придихом пояснив Польський, показуючи на двері.

Вибіг. Повернувся з оберемком дров.

Хвилин через десять дрова загорілися від зім’ятого пакувального картону, який Бісмарк знайшов на кухні. Старий сидів блідий, переляканий, дихав не рівно. Він не зводив погляду з тіла з балаклавою на обличчі.

— Він мертвий? — запитав старий.

Бісмарк боязко стиснув пальцями зап’ястя нападника. Пульсу не відчув. Кивнув старому.

— Подивися, хто це. — попросив той.

Нахилившись до нападника, мовби той міг у будь-який момент ожити і стрибнути в атаку, Олег пальцями підчепив нижній край балаклави і задер її на чоло.

І його наче струмом ударило. На підлозі перед ним з розплющеними очима, зі здивованим виразом завмерлого обличчя лежав Адік.

— Ти його знаєш? — запитав Польський.

— Це Адік, — видихнув Бісмарк.

— Твій Адік? — здивувався старий.

— Не мій, просто Адік. — Відповів Олег трохи голосніше, мовби хотів підкреслити і силою голосу, що цей Адік — не його. — А що він від вас хотів?

— Золото тамплієрів, — на блідому обличчі Георгія Георгійовича з’явилася дивна, болісна посмішка. — Навіть якщо б я йому віддав, він би все одно не зміг би його вивезти звідси. Греки — не дурні. На в’їзд нікого не перевіряють, тільки на виїзд.

І раптом заторохтів різким репом мобільник. Старий здригнувся. Бісмарк глянув на вбитого. «Мобільна» музика лунала з його куртки або з кишені штанів.

— Вимкни! — Наказав старий, трохи підвівшись у кріслі.

Гарячі, складені пірамідкою, дрова в коминку розсипалися, відвернувши Олегову увагу. Він знову згріб їх докупи кочергою під реп мобільника. Тільки потім обережно витягнув джерело репу з кишені вбитого.

— Іов, — прочитав на екрані ім’я того, хто телефонував.

І рука затремтіла. Перевів погляд на Польського.

— Це Вавріков...

— Вавріков? — здивувався Польський. — Той Вавріков? Ану дай!

— Іов! — Прочитав старий, піднісши телефон до очей. — Чорт забирай, цей дурень ще живий! А ну натисни кнопку гучного зв’язку! — Подивився він на Бісмарка. — А то інакше я нічого не почую.

Олег натиснув.

— Ало, Адік? Ало? — через шум і тріск прорвався старечий голос.

— Ну що, Ігорчику, — Польський говорив просто в телефон, нахиливши голову. — Твій кілер промахнувся!

— Хто це? Хто, Адік, ти?

— Твій Адік щойно провалився в пекло, це Польський! — Голос старого став раптом грубим і загрозливим. — А я думав, що ти давно помер!

— З якого дива? Мені ще ста років нема. А де це ти?

— Не жартуй. Я там, куди ти відправив свого Адіка.

— Я його справді нікуди не відправляв. — Вавріков вочевидь намагався говорити якомога переконливіше, і його голос тремтів, чи то від віку, чи то від хвилювання. — Якщо це Адік, то він свою гру грає. Він мене кинув. Обікрав трохи і пропав. Я і дзвоню, бо бачу, що він раптом у мережі з’явився. А то вже місяць «поза зоною» був. А що з ним?

— Убитий при спробі вбити, — старий кинув погляд на Олега. — Лежить тут, мертвий. Вже нікому не заважає, але і твої слова підтвердити не зможе!

— Я тут достобіса ні до чого! — продовжив Вавріков. — Ти ж мене знаєш! Тим більше, що я вже поставлене завдання виконав. Знайшов альтернативне джерело. Так що мені від тебе взагалі нічого не треба. У мене тиск сто двадцять на вісімдесят, пульс сімдесят п’ять. І все це без твоєї допомоги. Без твоїх коштовних порошків. Клейноду твоя допомога теж не особливо допомогла...

— Але ж ти його пресував?

— Ну тоді це було актуально... а тепер немає потреби. Клянуся онуками!

— Не треба! Це небезпечно! Бог все чує!

— Я знаю, що кажу.

Старий раптом перевів погляд з телефону на Олега. Він уважно і задумливо дивився йому в очі і, здавалося, вже не прислухався до белькотні Ваврікова. Погляд старого опустився і завмер на персні, що був на мізинці його несподіваного рятівника. Він на мить примружився, а через пів хвилини опустив погляд на кинджал, що лежав на підлозі.