Андрій Курков - Ключі Марії

— Я телефон цей собі залишу, дорогий Іов, — зі знущальною ноткою в голосі промовив він голосно. — Якщо захочеш — зателефонуєш.

Старий простягнув телефон Бісмаркові.

— Вимкни!

Олег натиснув відбій.

— Ану дай мені кинджал. Тільки витри його. — Попросив старий.

Хлопець витер закривавлене лезо об Адікову куртку. Передав Польському.

— І перстень, — додав старий.

Неохоче, Олег стягнув перстень.

— Звідки у тебе?

— З могили, там, біля Софії. Яку ви вп’ятьох копали.

— Учотирьох, — поправив Олега Польський. — Іов не копав, він дивився.

— А чому ви його Іовом називаєте? Він же Ігор. І в телефоні у цього, — Бісмарк кивнув на убитого. — він, як Іов...

— Так він схиблений був на одному святому, який рівно сто років прожив і помер. Іов Почаївський. Все про нього знав і нам розповідав. Чути від гебіста розповіді про святого за радянських часів — це була ще та розвага. І не можна було зрозуміти, чи то він нас провокував, перевіряючи на релігійність, чи справді той святий так його зачепив.

— А може, Вавріков — нащадок того святого? — припустив Бісмарк.

— Нащадок святого — полковник КДБ? — Старий засміявся. — Ні. Справжній Іов народився в 1551-му, помер в 1651-му, дружини не було, дітей не було. Чернець. Звідки у нього нащадки?

— Ну, може, духовний нащадок.

— Ага, духовний! — Польський посміхнувся.

Старий опустив погляд на кинджал і перстень, які тримав у руках.

— Отже, ти хранитель Марії? — промовив повільно.

— Що? — не зрозумів Бісмарк.

— Я кажу, що ти — хранитель Марії і саме тому мене шукав?

Павза, що виникла після цих слів, схоже, не дратувала Польського. Він продовжував спокійно і уважно спостерігати за обличчям хлопця.

— Хранитель, це ніби як «брат»? — Нарешті промовив Олег невпевнено. — Я знаю одного, «брат» Коля. Він зараз Ріну охороняє. І Клейнод молодший, коли мені вашу посилку передавав, сказав, що я тепер її хранитель.

— Ось як, — видихнув старий. — Ти її розкривав?

Бісмарк похитав головою.

— Ні, — додав. — Я обіцяв не розкривати. Я її просвітив на рентгені. Там ключ.

— Правильно, — старий посміхнувся.

— А де замок і що за замком? — Обережно поцікавився Біс­марк.

— За замком — вирубана в камені печера-кімнатка, в якій перед тим, як піти в Київ на княжий двір, відпочивали хрестоносці, які привезли київському князю еліксир, тобто «молоко вічності», яким продовжували собі життя сильні світу того майже тисячу років тому. І в цій печері вони залишили свою супутницю, сподіваючись, що її ніхто там не знайде.

— А що це за «молоко вічності»? Білий порошок? — Чомусь Олегові здавалося, що старий зараз замовкне і більше ні слова не скаже.

— Ні. Це молоко Богородиці. Воно перетворюється в кристали чи в порошок через кількасот років...

— Справжнє молоко?! — здивувався Бісмарк.

— Спочатку було справжнє, а потім стало «божественним брендом», але з тими ж властивостями. Та й щоразу з особливою історією. Просто потім Свята Марія стала народжуватися, як звичайна дитина. Ну, як Далай Лама. І якщо її не виявляли, то вона доживала життєвий термін без пригод, відповідно до епохи. А якщо виявляли, то за нею починалося полювання і біля неї з’являлися два хранителі, які її ховали в печері, де її молоко, що виникає від любові, але не від зачаття, накопичувалося в ній, у повітрі, яким вона дихала. Воно осідало на стінах, покриваючи їх особливим чудодійним інієм, здатним зберігати якості молока довгі сторіччя. Зрештою, цей молочний іній кристалізувався, але все одно залишався чудодійним. Часто про таку Марію дізнавалися князі або інші володарі, вони наказували знайти та вбити хранителів, а її викрасти. Інколи хранителів убивали разом з Марією, бо вона теж боронила себе до останнього, і тоді в іншій країні народжувалася нова Марія, і все починалося спочатку.

— Це Ріна, — видихнув уражений розповіддю Бісмарк. — Це Ріна — Марія! І її вже довгі роки використовує Вавріков! Він їй розказує, що був другом батьків. Вона думає, що знає його з дитинства. У неї синдром «хибного материнства» — молоко без вагітності.

— Так, це Марія! — схвильовано промовив старий археолог. — А де вона зараз?

— У мене вдома. Її охороняє «брат» Коля.

— У безпеці вона буде тільки під землею, — промовив Польський.

— У печері під замком, ключ від якої лежить у посилці? — Старий кивнув. — А де ця печера? Десь у Печерській Лаврі?

Старий зітхнув, подивився задумливо Олегові в очі.

— Ні. Не в Печерській. Кілометрів десять звідти. В напрямку Єрусалиму.