Андрій Курков - Ключі Марії

— Ви в цій печері вже були?

Польський похитав головою.

— Не встиг. Та й не можна було. За мною вже стежили друзі Ваврікова.

— І що, вона має просто сидіти в цій печері?

— Так. Сидіти і бути напоготові, що дуже скоро її допомога буде потрібна тисячам і тисячам. Зі Сходу може в будь-який момент прийти велике лихо.

— До Києва?

— Це лихо накриє не лише Київ! І не лише Україну! Всіх врятувати навіть Марія не зможе! Та принаймні вона буде спасати тих, хто відважиться боротися разом із нею. Їхні рани вона залікує своїм молоком. Але всіх не порятує... Ні. Їй просто забракне сил.

— Але ж це означає, що вона мусить принести себе в жертву.

— Вона завжди приносить себе в жертву. Ти просто цього поки що не розумієш.

Олесь слухав її вірш, і обіймав його незрозумілий страх. Здавалося, що він її втрачає. Втрачає те, чого й не мав.

— Замов ще вина, — сказала вона, торкнувшись його руки.

Він кивнув кельнерові й показав на пляшку. Далі вони мовчали. Потім випили. Їм принесли дві половинки запеченої качки в червоній підливі. Олеся щось мучило. Щось недоговорене. Аретине обличчя було вже не таке просвітлене, як звикле, воно щодалі, то похмурніло. Вона ледь помітно віддалялася кудись за обрій.

— Їж, — кивнула вона, — така смакота трапляється нечасто.

Раптом вона почула знайомий голос, рвучко озирнулася і тихо зойкнула:

— О, Господи! Чого вони сюди прителіпалися?

— Хто? — не второпав Олесь і підвів голову.

До ресторації увійшли Оксана Лятуринська і Ріхард Ярий. Поява цієї пари неабияк Арету знервувала.

— Ти знаєш Оксану? — запитала.

— Знаю, ми друкували її вірші. Бувала не раз у нашій редакції.

— Підійди до них, перекинься кількома словами і скажи чітко і виразно, дивлячись їй в очі: «Дощі цього літа будуть затяжні». Вона повинна відповісти: «Мої півонії побив град». Іди! Вже! Поки їм ще не запропонували столика, — скомандувала вона.

Олесь нічого не розумів, але не сперечався і поквапився навперейми, бачачи, як адміністратор розкрив папку й почав шукати їм місця. Вони привіталися.

— Радий вас бачити, — пробелькотів хлопець. — Ви не надто змокли...

— О, ми мали парасолю, — відказав Ріхард. — Ви самі?

— Ні, подруга приїхала зі Львова, — сказав Олесь і додав, дивлячись в очі Оксані: — Дощі цього літа будуть затяжні.

Її погляд зблиснув, вона зиркнула на Ярого і промовила:

— Так... Мої півонії побив град.

— Який град? — здивувався Ріхард. — Жодного граду тут не було.

— То ж не тут, а в Празі, — відмахнулася Оксана. — Мені в листі написали. Але я бачу, тут місця нема. Ходімо деінде, може, до Гавелка.

— Чому нема? Зараз нам щось підшукають, — перечив Ріхард.

— Ні-ні, мені тут не подобається. Глянь, скільки військових. Ресторація перетворилася на казарму. І всі на тебе витріщаються.

Вона просто силоміць потягнула його за руку до виходу. Адміністратор провів їх здивованим поглядом. Олесь повернувся до столу. Ті лихі передчуття, які гнітили його, ще більше посилилися, і раптом пойняла незрозуміла тривога. Він відчув, що мусить теж напитися. Він розлив вино і запитав:

— Що це було?

Арета здивовано подивилася на нього:

— Що саме?

— Ти щойно передала їй гасло. Це ж було гасло, чи не так?

— Це була така наша дівоча забава, — відповіла вона байдужим тоном і з усмішкою в кутику вуст.

— І що вона означає? — не вгавав Олесь.

— Та нічого особливого. Я її попередила, що тут присутній один бовдур з гестапо, який за нею намагався увихатися. Він би їм зіпсував увесь вечір. Отже, ми колись вигадали собі такі невинні гаселка, які мали означати одне: ушивайся якомога швидше.

Не можна сказати, що таке пояснення його задовольнило, але він розумів, що нічого іншого не почує. Коли вони скінчили вечерю, до їхнього столу поквапився огрядний офіцер і запросив Арету до танцю. На диво, вона не опиралася, а всміхнулася йому і ледь не з задоволенням і вдячністю прийняла ці запросини. Хлопця це збісило, він налив собі повний келих і випив. Потім другий.

«Навіщо вона це робить? Вона ж їх ненавидить». Він цього не міг зрозуміти. Не міг зрозуміти, чому Арета так мило всміхається до свого партнера, ба навіть заливається сміхом, мабуть, радіючи почутим компліментам. Олесь знічев’я розглядав залу. Вона й справді скидалася на казарму, більшість відвідувачів були військовими. Вони весело галділи, замовляючи раз по раз нові напої та музику, а потім йшли танцювати, вицокуючи підкутими обцасами. Жінки були назахват, бо їх було менше.