Андрій Курков - Ключі Марії

— Де ж він тут може жити? — Напружив погляд Бісмарк, вдивляючись у дахи і вікна Ормоса. — Як дізнатися? Іти і стукати в усі двері? Бути сміливішим?

Але як бути сміливішим, Бісмарк поки не розумів. У нього на руках тільки фото на рибальському човні. Ледве чи на своєму. Хоча... Адже рибалки один одного знають, ну хоча б в обличчя. Вони не можуть не вітатися один з одним, коли приблизно в один і той самий вранішній час вирушають на риболовлю і приблизно в один і той самий час повертаються назад у бухту. Треба просто рано прокинутись. Треба тільки дізнатися: о котрій годині вони відпливають. І бути в цей час біля бухти. І вдивлятися в їхні обличчя. І якщо його серед них не буде, то дочекатися їхнього повернення і показати їм фото. Та на фото ж є і човен, і його номер або назва.

Бісмарк нервово розсміявся, зробивши несподіване відкриття, над ним зазойкали чайки, і їх зойкання теж було схожим на сміх. Олег сміявся голосно і завзято, і не звертав уваги, що на нього здивовано і з побоюванням дивиться, піднімаючись до церкви, молода дівчина-туристка з легким наплічником за плечима.

Коли вона вийшла на майданчик перед церквою, він замовк, але обличчя його ще сміялося беззвучно, і очі сміялися. А рука вже витягла мобілку і викликала на екран фото Польського. Пальцями він його «розсунув», збільшив, і змістив ніс човна в центр. Спочатку йому не вдавалося розібрати чорні букви на човні, але цифри він побачив чітко — сімдесят чотири тридцять п’ять. Знову зменшивши і знову збільшивши цей фрагмент фотографії, він розібрав і букви перед цифрами — «ptisi» (грець: «летить»).

— Птиця. — Посміхнувся він, хитнувши головою. — Ні, по-грецьки це, напевно, щось інше.

Від збудження йому забило подих, і він, набравши повні легені свіжого морського повітря, рушив стежкою вниз, до моря, уздовж кам’яної огорожі, яка визначала, мабуть, кордон між двома приватними ділянками. Навіщо комусь приватна власність на гірську і горбисту кам’яну породу, Олег не розумів. Спускаючись, він побачив бухту, човники і малі яхти на причепах та залізних підставкахі прискорив крок.

Олеся бавила розмова з Косачем.

— Тобто ти не можеш сказати, що чиїсь вірші нічого не варті? — запитав він.

— Ні. Ти сам уяви собі. Перед тобою сидить ніжне сотворіння з ямочками на щічках, делікатно двома пальчиками тримає філіжаночку з кавою, обережно цмулить її, а при тім її перса нависають над столом, як дві шхуни з напнутими вітрилами. І ти бачиш, як вони пливуть і пливуть до тебе, в очах двоїться, мерехтить, руки несамохіть простягаються їм назустріч, щоб прийняти й приголубити. Чи можу я, дивлячись на ці перса, висловити чесний вердикт? Звісно, що ні. Бо я хочу ці вітрила вивільнити, я хочу стати тим вітром, який їх напинає.

— Ти й Арету хвалив?

Косач закотив очі.

— О, Арета! Я ж казав — виняток. Ні, я не хвалив її. І знаєш чому? Бо вона самодостатня. Вона знає, чого варта. Правда, це не сьогосвітня жінка, — похитав він головою.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, якщо ти провів з нею три дні, то, мабуть, це й сам зрозумів. Вона має надприродний дар, який старанно приховує. Але інколи це проривається. Торік у Празі ми з нею гуляли над Влтавою й милувалися срібними блискітками на воді, коли почалася хатранка [18] Хатранка — облава. .

— Стривай, — перебив його Олесь. — Отже, ви були знайомі раніше? Бо коли я вперше побачив її, мені здалося, що ви щойно познайомилися...

— О, Арета — дівчина, яку відриваєш для себе щоразу вперше. Так от, німці перетнули вулицю з обох боків та з провулків і стали хапати всіх підряд. Черга до нас невмолимо наближалася. Ми розуміли, що йдеться про заручників, яких рано чи пізно розстріляють. Ми могли хіба стрибати в річку. І дехто так і робив, але кулі доганяли його, бо неможливо проплисти під водою настільки довго, щоб все ж не випірнути. Я занервував, не знав, що робити. Я роззирнувся по кам’яницях, думаючи, чи не варто чкурнути в першу-ліпшу браму, але Арета мене стримала. Взяла за руку і сказала: «Іди за мною». В її голосі була така сила переконання, що я не сперечався, мені навіть здалося, що я був на хвилю загіпнотизований, і слухняно, тримаючись із нею за руку, пішов. Ми йшли просто на автоматників, що загородили один із провулків. Вони дивилися на нас зовсім байдуже. Але це не применшило моєї тривоги, я став промовляти молитву, намагаючись на них не дивитися. То знаєш так, як було у школі, коли вчитель дивиться у списки учнів і промовляє: «Та-ак... хто тут у нас давненько не йшов до дошки...», а ти опускаєш голову, дивишся в одну цятку і намагаєшся силою своєї думки змусити його пропустити твоє прізвище в списку... — Він закурив, тримаючи елегантно цигарку пальцями з доглянутими нігтями, і зробив павзу. Видно було, що й справді тоді пережив щось особливе. — Але це дивно... Ніхто не крикнув «гальт» чи щось інше, не наставив на нас цівки автоматів, ми наблизилися до вояків, а вони покірно розступилися. Краєм ока я бачив, як Арета сміливо дивилася на них і всміхалася. Ми пройшли крізь них і пішли далі. А за нашими спинами лунали розпачливі зойки, верески, плачі, і постріли. — Він знову замовк, цигарка спалахнула, дим піднявся над його головою. Він дивився у вікно, в якому виднілися лише ноги людей, що снували в різні боки, і колеса роверів. — Цього я не можу забути, — промовив спроквола. — Я тоді пережив жахливий шок. Мене всього трусило. А вона була спокійна. Геть спокійна. Правда, недовго. Бо щойно ми відійшли на відстань, коли вже не долинали до нас крики, лише іноді окремі постріли, вона раптом почала хилитися набік. Я підхопив її на руки й посадив на лаву. Кілька хвилин вона перебувала в напівпритомному стані. На мої звертання лише угукала. Була бліда й знесилена. Але небавом отямилася, роззирнулася з подивом і промовила: «Я боялася... насправді я теж боялася...» Так мовби хотіла заспокоїти мене і виправдати мій страх, щоб я не соромився його на тлі її хоробрості. Розумієш? Щоб я скис, коли й з тобою не трапилося чогось такого.