Андрій Курков - Ключі Марії

Олесь знизав плечима.

— Я так і зробив — намалював не надто виразно, обличчя було притулене до грудей солдата. Але Клаус змусив перемалювати, зробити волосся довшим, і обличчя увиразнити. Не знаю, для чого йому це було потрібно.

— А я знаю, — відрубав Ольжич. — Ми всі перебуваємо під їхнім пильним оком. Вони стежать за нами і фіксують усі наші дії. Щодо Арети... вона нічого мені не повідомила. Я не знаю, де вона.

— Може, Сціборський більше знає? — запитав Олесь.

Олег нахмурився.

— Ні, не раджу розпитувати Миколу. Якщо вона отримала завдання, він і так вам нічого не скаже. Ми зараз усі тут, як на голках. До речі, ви не збираєтеся до Києва?

— Ще, мабуть, рано збиратися.

— Ніколи не рано збиратися до Києва. Гадаю, до кінця літа німці його візьмуть. Ми повинні бути готові.

Вони розпрощалися. Сціборського на коридорі вже не було, мабуть замкнувся у своєму кабінеті. Олесь не відважився тривожити його та пішов до редакції. Там теж ніхто нічого не чув про Арету. Олеся проймала туга. Він раптом відчув, що це щось схоже на кохання, оці його почуття, які він ще не до кінця усвідомив. Йому її бракувало попри те, що жодного зближення не відбулося. Навіть після того, як старший Курилас повідомив їм цю дивовижну річ, вона трималася з Олесем на відстані, як і належиться поводитися справжній пані зі своїм челядником.

У редакції до нього підійшов Косач. Від нього війнуло одеколоном.

— А ти бистрий ґедзь. Де Арета?

— Отак просто з мосту? — засміявся Олесь.

— А що? Я до неї клинці дарма підбивав, вибухаючи всім своїм інтелектом?

— Не переживай. Вона чиста й непорочна.

— Все ще? — тепер засміявся він.

— Все ще. Ми просто друзі, якщо це тебе дуже хвилює.

— Та ні, чого б то мене дуже хвилювало, — знизав він плечима, — я просто цікавлюся. Але ти ж її десь ховаєш? Вас не було в редакції кілька днів. Потім з’явився ти, а вона зникла й досі не далася чути.

— Ти все правильно порахував. Але це не те, що ти думаєш.

— Ов! Ти знаєш, що я думаю? — він стишив голос. — Не переживай. Я ні на що вже не претендую. Тут з’явилася така ціпка... Теж поетеса. Правда, нікудишня. Але просто горить бажанням навчитися писати добрі вірші.

— Підозрюю, що перші уроки вже відбулися? — підморгнув Олесь.

— Ще й як! На високому і глибокому рівні. Поетеси з неї не вийде, найбільше то буде писати нудоту на День матері чи на Різдво. Але врода і талант... сам знаєш... велика рідкість... Арета, звісно, виняток, — він пожував вустами й уточнив: — Виняток, який підтверджує правило: талант і врода в парі не йдуть. Правда, це стосується лише жінок... — завершив він, вочевидь, натякаючи на те, що врода його талантові не шкодить.

— Поезія Арети тобі близька?

— Не можу цього заперечити. Арета дуже яскравий приклад справжньої поетеси. Але співжиття зі справжніми поетесами неможливе. Співжити можна лише з пересічною поетесою.

— Чому?

— Бо справжні поети і поетеси репрезентують роздвоєння особистості. Тямиш? Завданням поета є відчувати не лише те, що кипить у власній його душі, але й головно те, що кипить довкруги нього, в хаосі дня. Він тоді, наче голова Януса, мусить дивитися в дві протилежні сторони. В цій двоїстості поетової душі достерігаю не лише його перевагу над філософом, але й остаточну межу, яка роз’єднує творчість одного й другого. Бути нездалим поетом означає не мати спромоги відокремитися від себе, не вміти вжитися в душу будь-якого явища настільки, щоб можна було дивитися на себе, як на явище, що лежить поза ним. А видатні поети чи поетеси — надто складні натури, які бачать тебе наскрізь. Мало того, що ти б коло такої поетеси чувся оголеним, то ще б тебе щодня просвічувало рентгеном. Бо вона душу твою краще бачить і розуміє, ніж ти сам.

Олесь не мав що на це відповісти, він ніколи не мав жодних романсів з поетесами. Та й з Аретою фактично не мав нічого. Те, що розповів Косач, вочевидь, стосувалося її якнайдокладніше.

Олесь, як і багато хто, захоплювався Косачем, який подавав великі надії в літературі — писав, як дихав, вистрілюючи яскравими образами і зваблюючи читача емоціями. Олесь прочитав усе, що той написав. Єдине, що муляло в спілкуванні з ним, це невизначеність його життєвих, ба навіть політичних позицій. Він інколи говорив речі, з якими неможливо було погодитися, не тому, що вони чимось не подобалися, вони вражали своєю абсурдністю і непоступливістю. Це було тим дивніше, що непоступливим він не був і не раз міняв свої погляди. Він, вочевидь, розривався внутрішньо, особливо весь період російської окупації, вагаючись, чи не варто повернутися до Львова, коли з запалом читав у газетах, як там створюється нова спілка письменників, як ті письменники, що залишилися, вливаються в нову совєтську дійсність, їх публікують, вони виступають на масових зустрічах з читачами, ба навіть у театрах, чого не було за Польщі, коли письменники могли зустрічатися зі своїми прихильниками лише на приватних помешканнях, а вищі навчальні заклади, як і український університет, були заборонені. На його, тепер совєтській, Волині повідкривалися українські школи, які були позакривані поляками. А наклади видань українських письменників просто вражали... Та це й не дивно — після розстрілу сотень і сотень письменників терористична машина нарешті захлинулася кров’ю і зупинилася. І тепер та жалюгідна купка, що вижила, мала змогу видавати усіляку пропагандистську маячню за добрі гроші. Але поступово він знову повертався до колишніх поглядів, коли чув про новий, уже совєтський терор, і бачив, що все частіше люди тікали звідти до німців.