Андрій Курков - Ключі Марії

Бісмарк вирішив швидше спуститися до берега, зустріти човни, подивитися на їхніх господарів. Взяв з собою наплічник, закинувши в нього те, що вважав найціннішим — кинджал із старовинним руків’ям і перстень. Залишати свої цінності в кімнаті без замка не хотілося.

І тільки вийшовши з дому Елефтерії, зрозумів, що до морського берега не так близько, як здавалося з балкончика. Та й прямої дороги вниз до моря не було. І поспішив Бісмарк нервовою, прискореною ходою вулицею, яка вела вниз, але не до моря. Ця вулиця спускалася праворуч, а піднімалася ліворуч. Вулиці тут підпорядковувалися формулі зиґзаґа, як звичайні гірські дороги. Уздовж вулиці між акуратними білими будиночками росли оливкові сади. На маленьких, майже однакових балкончиках сушилася білизна. Ані перехожих, ані машин. Саме через відсутність шуму Бісмарка налякав тупіт власних ніг, і він сповільнив крок. Ліворуч від його вулиці відгалузилась ще одна, що повернула вбік затоки. Вона продовжувала неухильно наближати подорожнього до моря. Нарешті на очі потрапив готель, який згадував таксист — «Кортіон». Поруч клумба-розв’язка, в центрі якої на корабельній щоглі — обвислий через відсутність вітру грецький прапор. А море відразу ліворуч. І човни ще не причалили, але тепер вони вже не були віддалені один від одного, а наче зібралися в однорідну флотилію, що наближалася до бухти. Бісмарк знову прискорив крок і зупинився на набережній лише тоді, коли можна було роздивитися п’ятьох рибалок, що ще не причалили до берега. Польського серед них не було.

У вуха вдарив легкий шум моря так, мовби Олег вийняв з вух беруші або зняв навушники. Він здивовано придивився. Тут, над кам’яною набережною, кружляли чайки. На припаркованому поруч жовтому джипі «Судзукі» сиділа і якось інакше, мабуть по-грецькому, каркала ворона. За джипом на невисокому цегляному парапеті набережної, за яким лежав вузький морський берег, курила цигарку сива бабуся, не схожа на грекиню. Чи то скандинавка, чи то німкеня. Її перекрила раптом машина, що припаркувалася за джипом. З машини вийшло двійко літніх туристів. Чоловік у джинсах і ковбойці, жінка в літньому сарафані. Перемовляючись німецькою, вони вирушили на прогулянку вздовж берега.

— Як же його шукати? — замислився Бісмарк, озираючись на безліч будинків Ормосу, що були розкидані між двох гір у долині, яка спускалася до країв затоки. Там, де закінчувалася набережна, за бухтою для рибальських човнів, наче пробувала злетіти з пагорба красива біла церква. А за нею, ще вище на горі, вабила погляд ще одна, невелика, але велична.

Ноги самі підштовхнули Бісмарка в дорогу, немов дві церкви, що прикували до себе його погляд, стали для них сигналом. Та й думалося Бісмаркові на ходу легше, ніж у застиглому, нерухомому стані. Ідучи, він більше помічав життя Ормоса, чув свої і не свої кроки, шум моторів машин, що рідко проїжджали. І фоном усіх цих звуків людського життя проступало шипіння хвиль, крики чайок і грецьке каркання ворон.

Десь поруч на тлі цих самих шумів і звуків живе Польський, поки навіть не підозрюючи, що хтось привіз йому подарунки від рідних з Києва.

Бісмарк посміхнувся. Він десь поруч, але як його знайти?

Відчинені навстіж двері каварні мовби самі закликали клієнтів. Олег зазирнув усередину. Там було прохолодніше, ніж на набережній під сонцем. Прохолодніше і затишніше.

Молодий чорнявий грек визирнув з кухні, зрадів клієнтові, привітно кивнув.

— Would you like coffee or uzo? — запитав по-англійському.

— І те, й інше, — Бісмарк зрадів не менше за грека, почувши англійську.

Спільна мова іноді дуже багато важить.

Вже розраховуючись, Олег показав офіціантові на смартфоні фото Георгія Польського.

— Do you know him? (Ви його знаєте?) — запитав. Було видно, що грек хотів би зробити клієнту приємне. Але на його обличчі прочитувався сумнів.

— Можливо... може, і бачив, — сказав він нарешті. — До нас багато заходять!

Наступну зупинку Бісмарк зробив біля бухти. Розглядав човни і яхти, скромні, зі спущеними вітрилами. Піднявся на схил до верхньої церкви. Постояв перед нею. Заглянув усередину — двері були відчинені. На душі запанував надзвичайний супокій. Стало так затишно, що захотілося забути про все, зокрема і про причини своєї появи на цьому острові. Це бажання тотального забуття налякало Олега так, що він швидким кроком майже вибіг з храму на сонце і поглядом хижака-орла знову обвів містечко, що сховало за стінами і вікнами одного зі своїх будиночків стовосьмирічного мудреця, який зумів перехитрити не тільки радянську археологічну науку, а й саме життя. Примудрився не просто продовжити свій вік за межами звичних меж, але і допомагав друзям досягти того ж. Якби вони теж поїхали, могли б, напевно, зараз щасливо жити в сусідстві з ним і разом з ним виходити в море на риболовлю. Але вони залишилися там, де не узвичаєно жити довго. Вони залишилися там, де крім внутрішніх причин для трагічного фіналу існує багато зовнішніх, і людина там набагато смертніша, ніж під заспокійливим сонцем Греції.