Андрій Курков - Ключі Марії

— Ось ходімо краще на пиво, — вивів Олеся з задуми Косач. — Ти був колись на Плянтах у ресторації «Полтава»?

— «Полтава»? — здивувався Олесь. — Уперше чую.

— Ну що ти! Там тепер збирається багато наших письменників і малярів. Ходімо.

Вони спустилися на Ринок і забрели в Старе Місто. Ресторація містилася в підвалі, там було доволі затишно й тихо. Правда, не видно було нікого з богеми. Вони зайняли вільний столик біля вікна і замовили по гальбі пива й тарілку гострого козячого сиру.

— Продовжуючи нашу попередню розмову, — озвався знову Косач, — хочу сказати, що жінка не може бути мистцем, бо вона не здатна об’єктивізувати. Вона шарпається в різні боки, пробує себе там і там, хоче спробувати себе всюди, а у висліді — пшик. Вона не розуміє, що задля мистецтва треба себе знищити. Геть, до останку. Вона не тямить такої складної для неї речі, що іноді мистецька невдача буває глибшою і діяльнішою в мистецькому розумінні, ніж удача.

— Не всі ж таки шарпалися, — заперечив Олесь.

— Звісно, що не всі. Тому й кажу, що є винятки.

— Чому ти так перейнявся жінками-мисткинями? — дивувався Олесь. — Невже тебе це аж так хвилює?

— Бо вони до мене липнуть. Хочуть, щоб я їм поміг, пояснив суть мистецтва, вивів на ясні зорі та тихі води слави. Бо вони хочуть слави. Але вже. В цю хвилю. Ніхто чекати не хоче. І вони приносять мені свої віршидла і зазирають в очі, як цуцики. А я їм у ті живі очі брешу. Я ж не кажу правди. Ніколи.

Солодкий сон не відпустив би Бісмарка зі своїх обіймів, якби не тихий, але наполегливий і ритмічний шум. Повернувшись на бік, він розплющив очі і відразу зрозумів, що в кімнаті хтось є.

— Kaliméra! — пролунав хрипкий жіночий голос за спиною. — Sygnómi, nómiza óti koimásai! (Доброго ранку! Вибачте, я думала, що ви спите!)

— Що? — Олег обернувся і побачив господиню, одягнену так само, як і вчора ввечері, в чорну довгу спідницю і темно-синій светр.

Вона посміхнулася і зникла разом зі шваброю і пластиковим відром. Елефтерії могло бути і п’ятдесят років, і шістдесят, і сімдесят. Мініатюрна, з відкритим, красивим і строгим обличчям, з сивою, акуратно заплетеною косою, що опускалася трохи нижче плечей. З дуже жвавими губами на засмаглому, бронзовому обличчі, з блакитними очима, погляд яких здавався трохи бешкетним, іронічним.

Бісмарк піднявся. Підійшов до дверей, щоб зачинити, і зрозумів, що двері до його кімнати не зачиняються. Швидко умившись, він вийшов на терасу і побачив, що замість обіцяної тераси перед ним був маленький балкончик зі столиком і круглим пластиковим ослінчиком. Згадав про таксиста і посміхнувся. «Шахрай, як і всі таксисти». Яскраве сонце вже піднялося над морем, але не дуже високо, і тому било промінням йому просто в очі. Після кількох хвилин сліпучої сонячної ванни, він сів за столик і знову поглянув на сонце, і тепер йому доводилося дивитися на нього знизу вгору. Кут його погляду знову дорівнював п’ятнадцяти-двадцяти градусам. Він посміхнувся, згадавши, як минулого вечора подумки вимірював кут погляду з дороги на море. З чого це його тут пробило на геометрію? А, зрозумів він, геометрія — це ж винахід стародавніх греків. Невже він це пам’ятає зі школи?

Настрій поліпшувався. Немов його душа оживала під південним грецьким сонцем. Він відчув себе в раю, на справжньому відпочинку, який повністю відключає людину від її реального життя. Заплющив очі, відвернувся від сонця. Тепер воно лоскотало теплими променями праву щоку, скроню і вухо.

За спиною щось брязнуло, і він відволікся від сили сонячних променів. На столику перед ним поставили кавник і горня, поруч на тарілочці побачив маленький глазурований пиріжок, посипаний кунжутом. Знову згадалися розповіді вчорашнього таксиста.

— Кальценія? — запитав він, піднявши очі на господиню.

— Кальцунья, — виправила вона його. Потім додала: — Kalí órexi! (Смачного).

І пішла.

Під ранковим грецьким сонцем Олег прокинувся остаточно. Важко зітхнув, згадавши, що приїхав сюди якраз не відпочивати, а навпаки. Дістав мобільник, відшукав фото Польського на човні в затоці. В тій самій затоці, яка зараз лежала перед ним. На синій поверхні, що мерехтіла блискітками низеньких хвиль, рибальські човни здавалися схожими на чайок.

— Раз, два, три, — рахував він їх пошепки.

Їх було семеро, і всі вони рухалися до берега.

Був би у нього бінокль, він би зміг роздивитися й рибалок. А раптом один з них — Польський?