Андрій Курков - Ключі Марії

— Я не бронював. А де дешевше?

— Дешевше? — Водій зрадів. — Я вам знайду дешевше. Вже під’їжджаємо.

Машина в’їхала в Ормос і, крутнувши звивистою вуличкою, зупинилася перед яскравими вікнами маленької затишної таверни. Світло з трьох її віконець падало на хідник, де стояли два столики, за одним з них сидів старий з келихом білого вина.

— Почекай хвилинку! — попросив таксист, заглушив мотор і зайшов усередину.

Олег відчинив дверцята. Прислухався до тиші. Помилувався зоряним небом, опустив погляд на море, до якого звідси було метрів двісті. У повітрі витав його запах — солонуватий і рибний. Хоча запах риби міг домішуватися до вечірнього повітря просто з відчинених дверей таверни. Бо це був запах смаженої риби. Знову захотілося подрімати, але тут уже Олег зібрав силу волі в кулак і не дав собі позіхнути. Спочатку треба поселитися. А те, що поселення взяв на себе таксист, одночасно і розслабило його, і потішило. Але час минав. Хвилини за хвилинами відлітали під зоряну баню неба. Вологий подих моря допомагав утомленому мандрівникові не заснути, але не дозволяв і забути про час. І коли мобілка підтвердила, що водій уже хвилин п’ятнадцять сидить у таверні, терпіння Бісмарка вичерпалося.

Таксист сидів за столом і балакав з господарем, попиваючи каву і узо. Побачивши свого пасажира в дверях, він посміхнувся і заклично помахав рукою, пропонуючи сісти поруч. Одразу сказав господареві кілька слів грецькою. Бісмарк сів. Перед ним спочатку з’явилися чарка, карафка з узо, шклянка і карафка з водою. Ще через хвилину до них додалася кава.

— Треба почекати, — спокійно повідомив таксист.

— Що почекати? — не зовсім зосереджено перепитав Олег.

— Хазяйку. Елефтерія скоро прийде.

— Елефтерія?

— Ну так. Будете жити у неї. Двадцять євро зі сніданком, тераса з виглядом на море. Тут поруч.

Новина не могла не потішити Бісмарка, але на обличчі його все одно намалювалось невдоволення.

— А коли вона прийде? — запитав.

— Ти приїхав відпочивати чи поспішати і нервувати? — миролюбний тон таксиста обеззброїв молодого мандрівника.

— Я поспішаю відпочити, — теж миролюбно проказав Олег.

— Тут, на цьому боці острова, приголомшливі світанки, — таксист розвів руками. — Головне — не проспати! Елефтерія тобі на сніданок зробить таку калцунью. Кава, схід сонця і калцунья — це найкраще, що може бути в нашому світі.

— Калцунья? — з підозрою перепитав Бісмарк, у якого в голові виникло співзвучне слово «яєчня». — А що це? З яєць?

— Не поспішай! — відмахнувся таксист. — Завтра вранці дізнаєшся!

22 червня тривожне очікування нарешті вибухнуло новиною, яка викликала у всіх небувале збудження. Німецька армія пішла в наступ. Газети зарясніли повідомленнями про звитяжний похід на Схід проти варварів. Олесь знову малював німецьких лицарів, нажаханих карликових більшовиків, що тікають з-під велетенського німецького чобота, який їх безжально чавить.

Професор занурився у свої папери. Арета зникла, вона так і не з’явилася ані того вечора, коли обіцяла, ані наступного. Олесь не мав від неї жодної звістки. Клаус і далі допитувався про неї. Але ніхто йому нічим допомогти не міг. Олесь ходив до Аретиного помешкання, але дівчини не застав. Шимон сказав, що вже кілька днів її не бачив. Жодного іншого зв’язку з нею не було. Можливо, вона вирушила на Схід, бо націоналісти вже почали нелегально проникати на окуповані німцями українські терени, щоб перейняти владу.

Минув тиждень, минув і другий. Арета й далі не давалася чути. Врешті Олесь не витерпів і вирушив на Зелену, де був штаб мельниківської ОУН, у надії довідатися щось більше. На коридорі побачив Миколу Сціборського, який саме прощався з генералом Миколою Капустянським. Олесь застукав до кабінету Олега Ольжича, він був сам. Вони з ним знайомі були зі Львова, але Олег не був налаштований на цей візит, виглядав заклопотано. Олесь спробував у нього довідатися щось про Арету. Олег запитав, який він має до неї стосунок. Олесь розповів, що її шукав їхній цензор, і годилося б її попередити про це.

— І з метою її розшуку ви намалювали оце?

Ольжич показав на номер газети, де був Олесів малюнок з дівчиною, що прощається з німецьким солдатом.

— Це замовив Клаус. Це не моя ідея, — пояснив Олесь.

— Ви могли аж так дуже не старатися. Не обов’язково було малювати так, щоб її тепер кожен дурень упізнав. Це виглядає на гінчий лист.