Андрій Курков - Ключі Марії

— Ха! Два наплічники! Чи ви гадаєте, жи Сальомон такий мішіґін копф [17] Мішіґін копф — дурна голова. ? Нє, так не можна. Я переберуся в старе дрантя, візьму лантух, покладу наплічники до лантуха і буду скидатися на шматяра, який ходить по хатах і випрохує лахміття.

Через дві години вони вже їхали в потязі. Сальомон напхав їм у торбу закуску й горілку. Професор, на диво, видавався дуже спокійним, його дружина увесь час роззиралася, їй здавалося, що на них усі звертають увагу. Арета читала, Олесь дивився у вікно і роздумував над тим, що буде, коли почнеться війна.

Зі Старого Самбора вони на возі заїхали до Хирова, а з Хирова до Лодини. В село не заїжджали, відпустили хуру і пересиділи до сутінків у ліску, потім, як стемніло, рушили до Устриків Долішніх. Йшли уздовж дороги, пильно вслухаючись до будь-яких звуків. Одного разу почули тупіт коней, і причаїлися в кущах. Їх проминула стежа на конях і зникла в темряві. Устрики були невеличким містечком, зате з нафтоперегінним заводом, завдяки якому тут постійно товклося чимало немісцевого люду й легко було загубитися. Вони залишили пані Куриласову в місцевого священника з тим, що коли почнеться війна, вона переїде до Кракова, а самі з його сином подалися в бік кордону. Хлопець провів їх до човна, що був прив’язаний при березі Солинки в густих комишах, і вони переправилися на той бік.

20 червня вони вже опинилися в Кракові, запрудженому німецьким військом. Вулицями котилися важкі гаубиці, панцерники, деркотіли мотоцикли й авта. Війна охоплювала все більші й більші терени, розповзаючись, мов ракова пухлина, вгризаючись кривавими метастазами в тіло землі. Вони попрощалися з Аретою, домовившись зустрітися ввечері, Олесь запровадив тата до помешкання, і чекав на Арету, однак вона не прийшла.

Наступного дня він вирушив до редакції «Краківських вістей». Доводилося протискатися крізь тлуми люду, які не вміщалися на хідниках і з цікавістю розглядали пересування німецького війська. Всі розуміли, куди те військо прямує, і в їхніх очах ввижалася надія на щось краще. Можливо, німці захлинуться в неозорих теренах, може, захопивши ті землі, залишать у спокої інші країни...

У редакції було теж людно. Редактор відразу напосівся на Олеся:

— Куди ти зник? Тебе шукав Клаус.

— Що йому було потрібно?

— Не знаю. Це він тобі сам скаже.

— Німці збираються йти на Москву? — запитав Олесь тихо.

— Цить. Про це ніхто нічого не каже і не пише. Працюємо у звичному режимі. Сідай малювати.

— Що саме?

— Подивися за вікно. Що ти бачиш?

— Розквітлий ясмин.

— От його й малюй. — Потім запитав пошепки. — Ти з Аретою спілкуєшся? Не знаєш, де вона?

— Ми вчора переправили мого батька зі Львова.

— Що? Твій тато в Кракові? Треба негайно зробити з ним репортаж.

— Ніц не вийде. За ним полювали чекісти. У них і тут є агенти. Поки що йому не варто висовуватися.

— Ну, як знаєш. Але за такий репортаж я б заплатив — го-го! — потрійний гонорар.

— Дякую. Тільки просив би нікому про це ще не говорити.

— Гаразд, обіцяю.

Олесь подякував і пішов малювати. За пів години малюнок був готовий, редактор схвалив його до друку. Олесь уже хотів іти додому, коли його перепинив Клаус.

— А-а, ось і ви! Де ви пропадали?

— Застудився.

Він поглянув на Олеся з недовірою і усміхнувся.

— Гаразд. Мені подобаються ваші малюнки. На післязавтра намалюйте дівчину, як вона проводжає на фронт нашого вояка. Щоб ви надто не роздумували над тим, як її зобразити, перемалюйте звідси.

І він простягнув фото, на якому зображені були Косач, редактор і Арета. Олесь був приголомшений. Не знав, що це означає.

— Чому саме її? — запитав.

— А чому б і ні? — Клаус стенув плечима. — До речі, де вона?

— Звідки мені знати? — відповів Олесь цілком щиро, він і справді не знав, куди вона подалась. — Запитайте в редактора.

— Він не знає.

— Маєте до неї якусь справу?

— Так, хотів би їй замовити віршика на тему жидівського гетто. А вам карикатуру.

Олесь здивувався:

— Карикатуру? З чого там можна кпити?

— Кпити можна з усього. Просто намалюйте гарно вбраних товстунів у ресторації. Звісно, жидівського типу. Пальці в перстенцях, на животі ланцюжки від годинників. У зубах сигари. Підпис до карикатури мав би бути віршований. Щось на тему того, що «наші вже всі в Палестині, пора й нам на обітовану землю». Розумієте?

Чого ж не розуміти, подумав Олесь. Про те, що євреїв вивозили насправді в концтабори, а не до ніякої Палестини, знав мало хто. Більшість цим чуткам не вірила. І, мабуть, такі карикатури повинні були скріпити цю недовіру. Як і задемонструвати, в яких чудових умовах живуть люди в гетто.