Андрій Курков - Ключі Марії

— Чи не тому ви скрикнули, — запитав Курилас, — що маєте таку саму родимку? — Вона кивнула. — І народилися ви обоє в один день і в один рік. Ви повинні були зустрітися, і ви зустрілися.

Далі він розповів усе, що почув від полковника Ваврика і до чого дійшов сам.

— То вони думають, що я і є та Богородиця? — запитала тихо Арета.

— Саме так. Вибачте за нескромне питання, у вас перса... як би то сказати... сльозяться?

Дівчина подивилася на Куриласа нажаханими очима й кивнула.

Адікова мобілка була «поза зоною». Так що повідомити йому з гордістю, що тепер Бісмарк вирушить до Греції і без його допомоги, не вийшло. Зате «брат» Коля був на зв’язку і до того ж у дивно гарному настрої. На пропозицію терміново зустрітися для розмови погодився відразу і навіть не здивувався, що біля пам’ятника Сковороді на Подолі.

Поговорити вони сіли в затишному маленькому барі на Хоревій. Олег, що несподівано розбагатів, хотів пригостити «брата» Колю коньячком, але той попросив чаю. Так вони і сіли за кутовий столик: Бісмарк з келихом коньяку, Коля з чайником «пуеру».

Перш ніж вивести з ним розмову на головну тему, Бісмарк дуже хотів підтвердити або відкинути сумніви, які вже кілька разів з’являлися в думках.

— Хтось підпалив підвал тут неподалік, на Межигірській, — розповідав він. — Підвал, у якому ховався Клейнод. Старий згорів... Я думав, ми його спочатку згадаємо, — він опустив погляд на келих, а потім перевів його на чайник і вже після цього глянув запитально в обличчя співрозмовника.

— А хто це? — Запитав Коля.

— Ви не були знайомі? — Здивувався Бісмарк.

Співрозмовник похитав головою.

Пригубивши коньяк, Олег скривив губи. Збоку можна було подумати, що коньяк йому не сподобався. Але насправді, не сподобалося інше.

— Старий мені, начебто, саме тебе описував. Як ти приходив, просив його стати засновником ГО «Інститут-архів». А нещодавно знову заходив, щоб узяти підпис на заяві про ліквідацію ГО...

— А що це за ГО? — Запитав Коля. — Я взагалі тут не при ділах. Ти ж знаєш. Я — айтішник...

— Айтішники різні бувають. Та й у кожному ГО є свій айтішник.

— Ні, у мене інша спеціалізація. Я сайти не роблю. Моя справа — спецефекти для мультиків і комп’ютерних програм. Зазвичай чотирнадцять годин на добу за монітором. У мене заліза на сто тисяч баксів. Можу показати.

— Ну, покажи, — недовірливо попросив Олег.

Коля відкрив на смартфоні фотографію, на якій він сидів за столом перед двома великими, складеними ребро до ребра «епплівськими» моніторами. На лівому моніторі дійсно застиг анімаційний кадр, на правому — «робочий стіл» якогось софту.

— І багато заробляєш? — Поцікавився Бісмарк.

— Не скаржуся.

— А якби я у тебе в борг тисячу євро попросив, ти б дав?

Коля на мить задумався, потім кивнув.

— А чого це ти так легко грошима розкидаєшся? — здивувався Бісмарк.

— Ну, ти маєш квартиру... Вона ж на тобі?

— А-а! — кивнув Олег. — Тобто дав би під заставу квартири? Хочеш за тисячу євро квартиру у мене відібрати! Ясно. Ти ж з мамою живеш. Тобі затісно.

— Тобі справді потрібна тисяча? — по-діловому поцікавився Коля.

— Вже ні! — Бісмарк махнув рукою. — У мене інша проб­лема...

— Яка?

— Мені треба поїхати. На тиждень. Ріна ж зараз у мене...

— Ну так.

— Я трохи за неї переживаю. Думав, може, ти переїдеш на тиждень до мене?

— До Ріни?

— Ага! До Ріни! До мене в квартиру. Ріна вже переїхала. Тепер тільки тебе не вистачає! — Олег хитро посміхнувся.

— А ти що, боїшся її одну залишити? — на губах «брата» Колі заграла посмішка. — Думаєш, що нап’ється і пожежу влаштує?

— Ну, якось так, — трохи помовчавши, Олег кивнув. — Тобі, як пацану, я якось більше довіряю... До того ж вона себе погано почуває. Її в цій клініці, як лимон вичавили. І я, чесно кажучи, не хочу, щоб вона знову туди пішла. А її тягне. Ти розумієш про що я?

— Ні. — «Брат» Коля розвів руками.

— Ні? Ну її там використовують. Її провокують на материнське молоко. Ти ж у курсі, що у неї синдром «хибного материнства»?

— Перший раз чую, — видихнув айтішник.

Бісмарк витріщився на «брата» Колю, як на ідіота.

— Ти хоч щось про неї знаєш? — запитав.

— Тільки те, що зобов’язаний її захищати.

— Звідки ти це знаєш? — запитав Олег.

— Відчув тоді, на вулиці, коли її намагалися викрасти.

— Тобто, ти її захищаєш, нічого про неї не знаючи?

— А ти про неї багато знаєш? — питанням на питання відповів Коля.