Андрій Курков - Ключі Марії

Він повернув в арку і зупинився. Дивний гірко-сирий запах ударив у ніс. Двір виглядав, як берег Шрі Ланки після цунамі в теленовинах. Ліворуч лежала купа чорних ящиків і дощинок. Посеред двору — широка калюжа. У ній плавало сміття.

«Трубу прорвало?» — подумав Бісмарк, але гіркий сирий запах уже осів на язиці і підказував, що ця думка не правильна.

Повітря двору просякло оскоминою загашеної пожежі, воно гірчило вже не тільки на язиці, але і в горлі. Двері в підвал були прочинені. Затримуючи дихання, щоб не набрати повні легені скрапленого майже до стану туману вуглекислого газу, Олег спустився сходами і заглянув усередину. Тут концентрація СО2 була просто нестерпною, і він відскочив від отвору, одночасно відчуваючи, як до його обличчя торкнулося неприємне, вологе тепло.

Погляд піднявся на вікна першого поверху. На фасаді — жодних слідів пожежі. Мало того, здалося, що у вікні він побачив рух.

У кутовому міні-маркеті він обережно поцікавився у продавчині про запах пожежі на вулиці.

— А! — відмахнулася вона. — Нічого особливого! Бомжі багаття в підвалі розвели, а там всяке сміття, дерево, комори. Добре, що перекриття бетонні, інакше б увесь будинок згорів. Як на Ігоревській.

— А бомжі? — Запитав Бісмарк.

— А що бомжі? — здивувалася продавчиня. — Втекли, напевно. Вам пельмені? Як зазвичай?

Олег здригнувся, почувши про пельмені.

— Ні, дякую!

Вийшов надвір. Задумався, згадуючи, скільки разів він тут купував для Клейнода пельмені. І скільки разів треба було їх купити, щоб тебе запам’ятала продавчиня?

Порив холодного вітру вдарив в обличчя. Запаху вологого гару тут не відчувалося.

«Може, все ж спробувати спуститися і пройти по підвалу до таємного житла старого?»

А з пам’яті долинув хрускіт багаття, біля якого сиділи два бомжі. У тому ж підвалі і не так давно. Олег згадав, як, підсвічуючи ліхтариком, ішов до комори, переступаючи труби і комунікації. «Так, там було до дідька сміття, — кивнув він. — І дошки... І ящики...»

Табличка «Межигірська, 24» біля синьої брами сусіднього будинку перемкнула його увагу на себе. Він зайшов у браму. Зупинився перед першою сходинкою єдиного сходового прольоту, що відділяв квартиру Клейнода від рівня вулиці.

Очі Бісмарка заокруглилися, втупившись у залізні, пофарбовані у смоляний колір двері. Минулого разу вхід зачиняли хисткі дерев’яні двері. Умовно зачиняли. Нові двері замикали помешкання безумовно. Три нових замки, один над другим на рівній відстані, свідчили про те, що ситуація кардинально змінилася. Руїна стала фортецею.

Олег пошукав очима дзвінок, але не знайшов.

— Отже, після пожежі він повернувся сюди, — здогадався.

Постукав. Прислухався.

— Хто там? — Запитав приглушений, хрипкий голос.

— Це я, Олег!

— Справді Олег? — уточнив голос.

— Так!

Тричі крутнулися ключі в замках. Двері прочинилися і в їх отворі Бісмарк побачив начебто знайоме обличчя. Але не обличчя старого Клейнода.

— А-а! — кивнув чоловік, який відмикав двері. — Заходь!

Знайомий запах квартири — запах теплої вогкості — немов заспокоїв Бісмарка. Підпухле і побите життям обличчя чоловіка, за яким він тепер ішов до вітальні, викликало довіру, але губилося в пам’яті. Звідки він його знає? Де вони зустрічалися?

— Сідай! — чоловік указав на крісло, в якому зазвичай сидів Клейнод.

— А господар де? — Озирнувся на всі боки Бісмарк. — Не вдома?

— Удома, — чоловік упевнено і сумно кивнув. — Удома! Там! — Він показав поглядом на стелю. — Рано чи пізно всі там будемо.

Олег звалився в крісло. Обличчя зблідло. Думки повернулися до запаху загашеної пожежі.

— Підпалили, суки! — Якось буденно доповнив свою думку чоловік, дивлячись на гостя. — Я не бачив, я тут був... Старенька з будинку навпроти, у неї безсоння, казала, що бачила, як уночі з двору вибігли двоє, сіли в машину і поїхали. А через годину пожежні машини всю вулицю розбудили. В арку заїхати не змогли, вона вузька. Просто на вулиці шланги розмотували...

— А він справді був там? — вирішив уточнити Бісмарк. — Той кивнув. — А чому ви були тут? І взагалі, чому ви тут? — Гість утупився в набрякле обличчя незнайомця, який сидів у кріслі навпроти, в тому самому кріслі, в якому зазвичай сидів Бісмарк.

— Ігор Віталійович мені довіряв, — відповів чоловік. — І квартиру цю, — він обвів поглядом стіни. — На мене переписав... З умовою...

— З якою умовою?

— Що я виконаю всі його доручення...

— І що ж він вам доручив? — в Олеговому голосі прозвучало роздратування, чоловік напружився.