Андрій Курков - Ключі Марії

— Гаразд, — сказав Маркович. — Ходімо послухаємо Хрущова. Він якраз виступає в актовому залі.

— Та ми ж не можемо зайти просто під час виступу.

— Ні, але піднімемося на балкон. І послухаємо за шторами.

Курилас погодився. На балконі причаїлося ще кілька хитрих викладачів, які не хотіли сидіти кілька годин у залі. Нікіта Хрущов, перший секретар Київського обкому партії, стояв за трибуною і ділився своїми враженнями з Галичини.

Він розповідав про те, як місцеві селяни й робітники радісно вітали нову владу, як усі єдиним фронтом кинулися працювати задля добра Батьківщини. Час від часу лунали оплески, хоча важко було б уявити, що в залі бодай хтось щиро вірив у всі ці помпезні слова.

Раптом Курилас відчув, як хтось його смикає за полу маринарки

Оглянувшись, побачив ту саму студентку, яку вигнав був з дому. Не відразу впізнав її, ошелешено роззирнувся, чи ніхто не помітив, а потім кивнув їй на двері і тихенько, потай від Марковича, вийшов услід за нею. Відтак вони швидко перетнули коридор і спустилися вниз до виходу на вулицю Кос­тюшка.

— Ви хіба не розумієте, що вас розшукують? — шепотів стурбовано Курилас. — Вони вже мають ваш рисований портер. Моя служниця і їхній шпіцель вас описали. Я вас не видав. Я казав, що ви переконували мене не служити совєтам.

— Я здогадуюся. Ми зараз підемо до парку. Там вас чекає Олько.

— Що? — вжахнувся Курилас. — Він здурів! Навіщо він тут?

— Він вам усе пояснить. Ходімо.

Сонце парило і розсівало цілі снопи світла. Курилас любив прогулюватися парком, тут завше було багато молоді, чимало хто його знав і вітався. Хоча траплялися й похмурі обличчя прибульців, які проводжали його глумливими поглядами, до яких він уже звик і не звертав уваги. Зараз у парку студентів не було, всіх погнали на зустріч із Хрущовим. Але Курилас все одно час від часу тривожно зиркав навсібіч. Олько, побачивши його, зірвався з місця й кинувся обнімати.

— Ольцю! Ольцю! — бурмотів Курилас. — Якого дідька ти припхався? Мене допитували в НКВС про тебе. Вони знають, що ти працюєш у тій газеті.

— Тату, ближче до справи. Це Арета. Вона знає про те, чим ти займаєшся. Ти мусиш її вислухати.

— Я вже одного разу її вислухав.

— Нічого. Ще раз не зашкодить. Але ходімо в безпечніше місце. Знаєш таке?

— Додому нам не можна, — сказав Курилас. — У мене встановили прослуховування і агент спостерігає. Але можемо піти до кнайпи Сальомона. Пам’ятаєш його?

— Хіба йому ту кнайпу не забрали?

— Хитрий Сальомон вступив до компартії і тепер він, хоч і не власник, але товариш директор. У нього є тихі закамарки для своїх.

— Та він же ж мене знає.

— То й що? То мудрий жид, який навіть нам щось порадить. Я йому довіряю, як собі.

За кілька хвилин вони вже були на Коперника. Кнайпа Сальомона перетворилася тепер на буфет з доволі злиденними закусками. З вітрини знудьговано позирали канапки з тюлькою і цибулею, синюшні яйця і торішні зелені квашені помідори. За столиками сиділо кілька відвідувачів з гальбами пива. Господаря видно не було, за лядою трусила великими цицьками дружина Сальомона — Ривка. Побачивши Куриласа і його сина, вона розплилася в радісній усмішці і відразу поманила їх у «захристіє». Там, на задвірках буфету чаїлося приміщення для своїх. За столиком сидів сам Сальомон і клацав на рахівниці. Він теж утішився Куриласові, з яким його лучило багато років дружніх стосунків.

— Пане професор! Кого я виджу! І ти Ольцю? Ану-ну, не патичкуйтеся, заходьте, сідайте. Ривцю, — скомандував дружині, — сфатиґуй [16] Сфатиґувати — приготувати. нам щось їстівне, бо пани професори канапок з тюлькою не вживають. Але сідайте! Сідайте!

— Не перешкоджаємо? — запитав Курилас.

— Нє, я вже все порахував. Лишу вас тут самих, а як буду потрібен, то дайте знати.

Він зник, а Ривка поклала на столі тарілки з нарізаною ковбасою, сиром, хлібом, огірками і маслом.

— Може, вам ще доброї горілки? — запитала. — Є в мене «Бачевський».

Олесь з батьком перезирнулися й погодилися. Коли випили по чарці й закусили, Богдан Курилас промовив:

— Хочу вибачитися перед Аретою, але я все тоді зробив правильно. Моя хата на підслуху і під спостереженням. Тепер я знаю дещо більше, аніж тоді. Як я зрозумів, їм потрібна саме Арета.

— Але навіщо? — запитав Олесь.

— Зараз поясню. На тобі є знак: родимка. На грудях під лівим пиптиком у вигляді серпа вигином донизу. Покажи Ареті.

Арета все це слухала здивовано й видно було, що слова Куриласа її стурбували. Олесь розстібнув сорочку. Арета приглушено скрикнула.