Андрій Курков - Ключі Марії

Погляд його знову зупинився на Польському.

— Як же мені з вами розмовляти? — прошепотів трохи розгублено.

І несподівано з закутків пам’яті долинув дзвінкий дівчачий голос: «Ключ у бабусі! Вона туди нікого не пускає!»

«Ключ? — повторив подумки Олег, намагаючись зрозуміти: чому пам’ять саме зараз йому підкинула цей звуковий уривок з минулого. — Ключ?.. Ні! Це не про ключ! — Він посміхнувся, розуміючи, де і від кого почув цю фразу. — Це ж правнучка Польського, Катя, з якою я розмовляв у них вдома на Печерську. На ній ще був новорічний светрик, на якому трахалися олені. Я ж бо й Адікові вже доводив, що саме завдяки їй Польський піде зі мною на контакт!»

Хвилювання вляглося. Навпаки, все стало Бісмаркові зрозуміло. Треба тільки почекати під будинком Катю, покликати її на каву або вино і сказати, що він їде до прадідуся і може привезти йому листа і якийсь подарунок або сувенір. Звичайно, якщо вона захоче щось передати. Вона ж нормальна правнучка. Обов’язково захоче. І тоді Бісмарк прийде до Польського не з порожніми руками і з питаннями, а зі звісткою з дому. Кращого варіанту і бути не може.

Усе ще перебуваючи в стані захоплення від себе кмітливого і розумного, Олег поліз в інтернет і розкрив сайт «Expedia». У пункт відправлення «вбив» Київ, у пункт призначення — Міконос, найближчий до Андроса аеропорт на одному з сусідніх островів.

— Родимка... — промовив Олесь. — Я хочу її бачити.

Арета потім підняла блюзку й показала серпик вигином донизу.

— Як часто виділяється молоко? — запитав Курилас.

— Раз на місяць.

— Вас це не турбувало?

— Ні... це лише одна-дві краплі.

— Що ще незвичного ви за собою помічали?

— Що можу інколи... це буває доволі рідко... передбачити щось або побачити невидиме... Ще можу відчути великий приплив сил і дати раду навіть кільком чоловікам.

— Так, — втрутився Олесь, — я сам бачив, як вона грабіжникам руки зламала. Як галузки.

— Це все? — запитав Курилас.

— Ще... мені увижаються кадри з не мого життя... Так ніби це прожила я сама, хоча я знаю, що то була не я. Я ніколи не їздила на коні, а бачу себе, як мчу кудись... Це лише секунда. Короткий зблиск. Або як пливу на кораблі... Хоча й не була на морі. І я боюся вогню. Він мене жахає.

Олесь пригадав собі, як дівчина скрикнула, коли він запалив свічку і змусила його відсунути її на край столу.

— Тату, — сказав він, — у мене теж таке буває. Мені теж миготять в уяві речі, які зі мною не відбувалися, але я знаю, що вони стосуються мене. Це як сон у сні сну.

— Того всього, що розповів вам, я не розповідав чекістам, — сказав Курилас. — Хоча вони й так багато знають. Тепер ми всі в небезпеці. Здогадуюся, що ви прийшли за мною.

— Так, щоб перепровадити тебе й маму через гори на німецький бік.

Не можна сказати, що Курилас був дуже здивований, він уже й сам почав роздумувати над тим, щоб спробувати тікати, з жалем розуміючи, що без провідника цього ніколи не зможе зробити. Та й забрати з собою не зможе нічого. Книги, рукописи — все це потрапить у чужі руки, бо помешкання після їхньої втечі росіяни конфіскують і заселять знову визволителями.

— Хіба це ще можливо? — запитав. — Я чув, у горах розставлені їхні стежі.

— Арета знає місця, кудою можна перейти, — відповів Олесь. — Якщо ти вже наблизився до розгадки, за якими ознаками можна нас упізнати, це вже крайній час.

— Гаразд, — погодився Курилас. — Більше я не вагаюся.

— Але зробимо так, — сказав Олесь. — Маму залишимо в Устриках Долішніх у наших друзів. Німці ось-ось почнуть офензиву. Їй краще пересидіти там з її болячками.

— Зараз я напишу їй записку. А ти поклич Сальомона.

Він вирвав з блокнота картку і написав латинкою та ще й муравлиним почерком, які папки і книжки спакувати до наплічника.

Сальомон увійшов, оглянув бистрим оком стіл і похитав головою:

— Але з вас їдці! Такі самі, як і питці.

— Сідай, Сальомоне, коло нас, — сказав Курилас. — Потребуємо твоєї допомоги. Мусимо тікати на тамтой бік. Моя хата на підслуху й за нею стежать. Просив би тебе піти до моєї Віруні і передати їй цю записку. На словах скажи їй, що тут є Олесь, ми з ним будемо тікати. А моя дружина мусить перечекати на селі в Карпатах, бо тут її обов’язково арештують. То хай збере все необхідне у два наплічники. Але пильнуйся, аби служниця нічого не почула. Нехай відішле її за чимось на базар. Відтак прихопиш обидва наплічники й підеш сюди. А вона нехай за кілька хвилин вийде без речей, тільки з парасолькою. Але не йде сюди, а відразу на двірець і купить чотири квитки до Старого Самбора.