Андрій Курков - Ключі Марії

— Це на коли? — запитав Олесь.

— Теж на післязавтра. Якщо Арета не з’явиться, попрошу Косача, щоб завіршував. Він теж не знає, де вона, — цензор розвів руками. — Ніхто нічого не знає.

Аеропорт Міконоса дизайном і комфортом повністю відповідав бюджетній авіакомпанії, на літаку якої прилетів сюди Бісмарк. Дві короткі пересадки не втомили. Турбувався він тільки про туго набиту і досить важку торбинку з речами: вони розлучилися в аеропорту «Жуляни», щоб возз’єднатися на Міконосі, але Олег, який рідко літав, хвилювався про долю торбинки аж до моменту її появи на стрічці багажного конвеєра. Бо багато чув і читав про вкрадені в аеропортах валізи. Добру третину його торбинки займала важка посилка-передача від правнучки своєму прадіду. Окремо Катя Польська передала Олегові пухкий конверт. Останній раз Бісмарк промацував його в Жулянах перед посадкою, здогадуючись, що це не просто банальний «старорежимний», тобто рукописний лист, а радше послання з масою цікавої інформації, може, навіть зі звітами про статті витрат сімейного бюджету. Як-не-як його рідні в Києві жили на гроші, які надсилав прадід з Греції.

Власне, під час першого з трьох перельотів Бісмарк згадував зустріч з Катею. Згадував, як чекав її біля будинку на Липській. Вона поверталася додому з подружкою і, коли він гукнув її, зупинилася, втупившись у нього досить роздратовано. «Ви до мене?» — запитала отруйним тоном. І тільки почувши: «Я — знайомий вашого прадідуся! Пам’ятаєте, я до вас заходив місяць назад!», посміхнулася розслаблено. Олег пояснив, що через два дні вирушає в гості до її прадідуся і готовий передати листа або подарунок. Катя запропонувала піднятися в квартиру. «Я б не хотів зустрічатися з вашою бабусею», — з хитрою посмішкою він відмовився від запрошення. «Ну так, я розумію», — розсміялася дівчина. — «Але я так швидко не зможу щось придумати». — «А ви не поспішайте. Можемо зустрітися завтра». — «Завтра, — погодилася вона. — Можна просто тут. О третій годині. Окей?» — «Окей», — повторив він.

І наступного дня вона винесла йому на вулицю добре запакований і обклеєний скотчем пакет вагою кілограмів п’ять і окремо товстий конверт.

«Дякую від бабусі, — сказала Катя на прощання. — Вона запрошувала вас на чай. Питала, як вас звуть. Але я ж не пам’ятаю». — «І не треба пам’ятати, — подумав Олег. — Я у вашому житті — людина випадкова!»

Сумку він пакував на кухні, попросивши Ріну і Колю його не турбувати. Вони б, напевно, і так не потурбували, бо Коля був поглинений «кабелюванням» дорогого заліза. Обидва монітори вже стояли на письмовому столі, комп’ютерні блоки лежали в коробках на підлозі, з невеликої кубічної коробки визирали змотані в кільця різнокольорові дроти та кабелі. Саме в ній і порпався тепер Коля, а за ним з канапи спостерігала Ріна.

Насамперед Бісмарк сховав у кишеню золотий перстень, потім дістав кинджал, оздоблений тим самим символом, що і на персні. Замотав кинджал у кухонний рушник, сховав до торби, але тут задумався: а раптом її будуть просвічувати? Витягнув, додав до кинджала кілька нікельованих виделок, ніж, ложку і знову замотав у рушник. «Так, урешті-решт, логічніше! — подумав. — Турист подорожує зі своїм посудом і кухонним приладдям!» Ще додав бляшану миску і пластикове горнятко.

В аеропорту старовинний перстень не викликав жодних питань. Перед тим, як пройти через рамку металошукача, Олег зняв його з пальця і поклав у пластиковий ящик поруч з ноутом, мобільником і ременем із залізною пряжкою. Так само спокійно він усе витягнув з ящика з іншого боку «рентгена безпеки» і розклав по місцях: ноут у наплічник, смартфон у кишеню, ремінь на пояс, а перстень на палець.

Бісмарк посміхнувся свіжим спогадам. І тут у його пам’яті з’явився спантеличений вираз обличчя Ріни, коли вона вийшла на шум у коридор і мовчки спостерігала, як «брат» Коля заносить у квартиру коробки зі своїм робочим «залізом». Ріна, мабуть, була незадоволена. Це здивувало Бісмарка. Він бо думав, що між ними тепліші стосунки. Але, можливо, її обличчя виражало невдоволення чимось іншим? Її самопочуттям?!

Варшавський аеропорт імені Шопена, де Олег пересідав на рейс до Афін, немов обрізав нитку його спогадів про останні три дні в Києві. У Польщі йшов дощ, справжня злива. Мокрі літаки за вікнами аеропорту виглядали жалюгідно, як мокрі птахи, що набурмосились на холоді.