Пауло Коэльо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Я дивилась на жінку, якою була дотепер: слабеньку, що намагається справити враження сильної. Зі страхом до всього, але самій собі кажучи, що це не страх — це мудрість обізнаного з реальністю. Закладаючи цеглою вікна, крізь які проникала радість сонця, — для того, щоб її давніші спонуки не втратили привабливості.

Я побачила Іншу, що слабка, втомлена, зневірена, сидить у кутку кімнати. Тримаючи під контролем чи й у ярмі те, що завжди мало втішатися свободою: свої почуття. Намагаючись оцінити майбутнє кохання крізь призму колишніх страждань.

Кохання завжди нове. Несуттєво, чи кохаємо ми раз у житті, чи два, чи й десять, — ми завжди опиняємось у незнайомих обставинах. Кохання може привести нас у пекло чи в рай, але завжди кудись та й приводить. Треба прийняти його, бо воно є живленням нашого існування. Якщо відмовимося від нього, то помремо з голоду, споглядаючи, як від плодів угинаються аж до землі гілки дерева життя, і не наважуючись простягти руку й зірвати їх. Потрібно шукати кохання, де б воно не було, навіть якби це означало прожити години, дні, тижні у зневірі й смутку.

Бо тієї миті, коли ми вирушаємо на пошуки кохання, воно теж вирушає нам назустріч.

І рятує нас.

оли Інша забралася геть, моє серце знову заговорило зі мною. Воно розповіло, що загата протікала крізь отвір, що вітри віяли в усі боки й що воно було щасливе, бо я знов його чула.

Моє серце казало мені, що я охоплена пристрастю. І я заснула щаслива, з усмішкою на вустах.

Коли я прокинулась, вікно було відчинене, а він дивився на гори. Кілька хвилин я лежала тихо, готова заплющити очі, якби він повернув голову.

Ніби відчувши, що я думаю, він обернувся й подивився мені в очі.

— Доброго ранку, — сказав він.

— Доброго ранку. Зачини вікно, дуже віє холодом. Інша з’явилася без попередження. Вона ще намагалася змінити напрямок вітру, знайти вади, сказати, що ні, що неможливо. Але знала, що вже пізно.

— Мені треба перевдягтися, — сказала я.

— Я зачекаю тебе внизу, — відповів він. [15] Автор, очевидно, умисно трохи неточно цитує останню фразу з вірша 27 глави 1 Книги Буття, де замість слова «її» (тобто людину) стоїть «їх» (Адама і Єву, людей).

І тоді я підвелася, спровадила Іншу зі своїх думок, знову відчинила вікно і впустила сонце. Сонце, що заливало геть усе — гори, вкриті снігом, землю, всипану сухим листям, річку, яку я не бачила, але чула.

Сонце жбурнуло проміння мені на груди, освітило моє оголене тіло, і я вже не відчувала холоду, тому що мене пойняло жаром — жаром іскри, що перетворюється на багаття — багаття, що перетворюється на пожежу, непідвладну й нестримну.

Я знала.

І хотіла.

Я знала, що звідтоді пізнаватиму небеса й пекло, радість і біль, мрію і відчай, і що не зможу більше стримувати вітри, які віють із прихованих закутків душі. Знала, що від тодішнього ранку мене веде кохання, — хоча воно було поряд із самого дитинства, відколи й побачила мого друга вперше. Бо я ніколи про нього не забувала — хоча й уважала себе не гідною боротися за нього. Це було важке кохання, воно мало межі, яких я не хотіла перетинати.

Я пригадала площу в Сор’ї, той момент, коли попрохала його знайти медалик, котрий загубила. Я знала — так, я знала, що він мені збирався сказати, й не хотіла слухати, бо він був такий само, як деякі хлопці, що одного чудового дня ідуть собі геть у пошуках грошей, пригод або мрій. Я потребувала кохання здійсненного, моє серце й тіло ще були незайманими, й прекрасний принц ще мав прийти до мене.

У ту пору я мало розуміла в коханні. Коли побачила його на лекції та прийняла його запрошення, я вважала, що зріла жінка здатна контролювати серце дівчинки, котра стільки боролася, аби зустріти свого прекрасного принца. Тоді він говорив про дітей, що завжди перебувають усередині нас, — і я знову почула голос дівчинки, якою колись була, принцеси, що боїться кохати й втрачати.

Протягом чотирьох днів я намагалася не звертати уваги на голос мого серця, та він дедалі дужчав, доводячи Іншу до розпачу. В найвіддаленішому закутку своєї душі я й далі існувала такою, як і раніше, вірячи у мрії. Перш ніж Інша встигла щось сказати, я прийняла запрошення, погодилася на подорож, зважилася ризикнути.

І саме через це — через ту дещицю мене, яка ще лишалася, — кохання знов мене зустріло, прошукавши по чотирьох сторонах світу. Кохання знов зустріло мене, хоча Інша й збудувала стіну з упереджень, очевидностей та підручників на тихій сарагоській вулиці.