Пауло Коэльо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Я звернула увагу на скульптуру розіп’ятого Христа, вона справила на мене дивне враження, — я чітко відчувала, що голова його поверталась услід за мною. — Зупинімося тут.

Ми стояли перед олтарем Матері Божої.

— Подивися на образ.

Марія з дитям на руках. Маленький Ісус указує рукою вгору.

— Дивися уважніше, — наполіг він.

Я постаралася роздивитись усі деталі дерев’яної статуї: позолоту, підніжжя, досконалість, із якою різьбар відтворив складки покриву. Та коли звернула увагу на палець дитяти Ісуса, то зрозуміла, про що він.

І справді: хоча Марія тримала Його на руках, саме Ісус тягнув Її за собою. Рука дитяти, здійнята до неба, здавалося, поривала Діву увись. Щоб повернутися у дім її Нареченого.

— Митець, який це створив більш ніж шістсот років тому, усвідомлював, що ж він хоче сказати, — зауважив він.

Дерев’яна підлога відлунила чиїсь кроки. Зайшла жінка й запалила свічку перед головним олтарем.

Ми якийсь час стояли незрушно, шануючи ту мовчазну молитву.

«Кохання ніколи не приходить поволі», — думала я, дивлячись на нього, заглибленого у споглядання Пресвятої Діви. Напередодні, хоча його й не було поруч, світ усе одно мав сенс. Тепер же я потребувала його присутності обіч себе, щоб зобачити справдешнє сяяння речей.

оли жінка вийшла, він заговорив знов:

— Митець знав Велику Матір, Богиню, милосердний лик Бога. Ти поставила мені питання, а я на нього ще не встиг відповісти прямо. Ти запитала мене: «Де ти навчився усьому цьому?»

Так, я запитала, а він уже відповів. Але я промовчала. — Так от, я навчився так само, як і цей митець, — вів він далі, — я прийняв любов, послану з височіні. Дозволив їй вести себе. Певно, ти пам’ятаєш той лист, у якому я писав, що збираюся піти в монастир. Я ніколи не розповідав тобі, але таки зробив це.

І я одразу згадала ту розмову після лекції. Серце мені забилося швидше, і я спробувала зосередитися поглядом на образі Діви Марії. Вона всміхалася. «Не може бути, — подумала я. — Пішов, але покинув. Прошу тебе, скажи, що ти покинув семінарію».

— У юності я жив насиченим життям, — вів далі він, байдужий до моїх думок. — Я пізнавав інші народи та інші краєвиди. Я шукав Бога по чотирьох сторонах світу. І захоплювався іншими жінками, працював на багатьох людей, мав різні професії.

Знову гострий біль. «Мені треба бути обережною, щоб Інша не повернулася», — сказала я собі, й далі вглядаючись в усмішку Діви.

— Таємниця життя полонила мене, і я хотів краще збагнути її. Я шукав відповідей там, де, як мені казали, хтось що-небудь знав. Я побував у Індії та в Єгипті. Познайомився з навчителями магії та медитації. Жив поруч із алхіміками та священниками. І відкрив те, що мені й треба було відкрити: Істина — завжди там, де існує Віра.

Істина — завжди там, де існує віра. Я знов обвела очима приміщення церкви — старе, затерте каміння, що стільки разів обвалювалося, а його знов було ставлено на своє місце.

Що ж змушувало людину до такої наполегливості, до такої праці, аби відбудувати цей невеличкий храм, та ще й у віддаленій місцині, затиснутій у таких високих горах?

Віра.

— Мали рацію буддисти, мали рацію індуїсти, мали рацію мусульмани, мали рацію юдеї. Завжди, коли людина щиро йшла дорогою віри, вона була спроможна з’єднуватися з Богом і творити чудеса. Та розуміння цього заледве просувало вперед: необхідно було зробити вибір. І я вибрав католицьку Церкву, бо був вихований у ній, і моє дитинство було просякнуте її таїнствами. Якби я народився юдеєм, обрав би юдаїзм. Бог залишається тим самим, хоч би й мав тисячу імен; але ти маєш вибрати одне ім’я, щоб звертатись до Нього.

Знов кроки по церкві.

Підійшов чоловік і якусь хвилю дивився на нас. Потім він пішов до центрального олтаря й прибрав з нього два підсвічники. Певно, це був хтось із доглядачів храму.

Я згадала про того сторожа каплиці, що не хотів дозволити нам увійти. Та цього разу чоловік не сказав нічого.

— Сьогодні ввечері у мене зустріч, — сказав він, щойно чоловік вийшов.

— Прошу тебе, продовжуй розповідати те, що ти почав. Не змінюй тему.

— Я вступив до семінарії, що недалеко звідси. Чотири роки вивчав усе, що тільки можна. За цей час я встановив зв’язки з Просвітленими, з Богонатхненими, з різними течіями, що прагнули відчинити віддавна замкнені двері. Я відкрив, що Бог — зовсім не деспот, якого я лякався в дитинстві. Існував рух повернення до первісної чистоти християнства.