Пауло Коэльо - Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)

Я розчинила вікно та серце. Сонце залило кімнату, а кохання залило мою душу.

ілька годин ми бродили натщесерце, простували по снігу й по дорозі, випили ранкову каву у містечку, назви якого я не знатиму ніколи, але яке має водограй зі скульптурним зображенням змії та голубки, химерно поєднаних в одній тварині.

Він усміхнувся, побачивши таке:

— Це — знак. Чоловіче й жіноче, сполучені в одній скульптурі.

— Я ніколи не думала про те, що ти сказав мені вчора, — а втім, це логічно.

— «Чоловіком і жінкою сотворив її» [15] Автор, очевидно, умисно трохи неточно цитує останню фразу з вірша 27 глави 1 Книги Буття, де замість слова «її» (тобто людину) стоїть «їх» (Адама і Єву, людей). , — сказав він, повторюючи фразу з Книги Буття. — Бо саме таким був його образ і подоба: чоловік і жінка.

Я побачила, що його очі засяяли інакше. Він радів і сміявся з будь-якої дурнички. Заводив розмову з нечисленними людьми, які траплялися по дорозі, — землеробами в попелястому одязі, що чимчикували на роботу, альпіністами у барвистому вбранні, що готувалися зійти на якусь вершину.

Я в тому не брала участі, бо у мене жахлива французька, але моя душа тішилась, бачачи його таким.

У ньому було стільки радості, що всі всміхалися, розмовляючи з ним. Певно, його серце щось йому повідало, й він тепер знав, що я його кохаю, — хоча я й досі поводилась як приятелька дитинства.

— Ти тепер маєш щасливіший вигляд, — сказала я якоїсь миті.

— Тому що завжди мріяв опинитися тут із тобою, ступати по цих горах, збирати золоті плоди сонця.

«Золоті плоди сонця». Рядок, який хтось написав давно [16] Назва португальського перекладу збірки оповідань Рея Бредбері «Золоті яблука сонця» («The golden apples of the sun», 1953), де останнім є однойменне оповідання. Бредбері, своєю чергою, використав для назви останній рядок із вірша В. Б. Єйтса «Пісня Ойнгуса-блукальця» (1897). У пер. Олександра Мокровольського (1990; ім’я персонажа тут передано як Енгус) рядок звучить як «І сонця-яблука злотаві». і який він тепер повторив — у влучну мить.

— Є інша причина твоєї радості, — зауважила я, коли ми поверталися із того містечка з вишуканим водограєм.

— Яка?

— Ти знаєш, що я втішаюся. Це на тобі відповідальність за те, що я тепер перебуваю тут і підіймаюся у гори справжні, будучи далеко від гір зошитів та книжок. Ти робиш мене щасливою. А щастя — воно таке: множиться, коли поділяється.

— Ти робила вправляння з Іншою?

— Робила. А звідки ти знаєш?

— Бо ти теж змінилася. І тому що завжди ми в належну годину вдаємося до цієї вправи.

Інша йшла за мною протягом усього того ранку. Знову намагалась наблизитись. А втім, з кожною хвилиною її голос тихішав, а образ починав розпливатися. Я пригадувала фільми про вампірів, коли монстр перетворюється на порохняву.

Ми проходили повз іще одну колону зі статуєю Діви на хресті.

— Про що ти думаєш? — запитав він.

— Про вампірів. Про створінь ночі, замкнених у самих собі, які відчайдушно шукають товариства. Але вони не здатні любити. Тому в легендах оповідається, що лише кілок у серце здатен убити їх: коли це відбувається, серце прокидається, вивільняє енергію любові та руйнує зло.

— Ніколи раніше не думав про таке. Але звучить переконливо.

Мені вдалося встромити цей кілок. Серце, звільнене від проклять, почало усвідомлювати все довкола. Іншій уже ніде не було місця.

Тисячу разів мені хотілося взяти його за руку, й тисячу разів я залишалась недвижною, бездіяльною. Я дещо бентежилася — хотіла сказати, що кохаю його, й не знала, як розпочати.

Ми розмовляли про гори та річки. Загубившись, проблукали в лісі майже годину, але віднайшли стежку. З’їли бутерброди й попили розтопленого снігу. А коли сонце почало сідати, вирішили повернутися до Сен-Савена.

аші кроки відлунювали від кам’яних стін. Інстинктивно я простягла руку до чаші зі святою водою й перехрестилася. Я згадала, що він мені сказав: вода — це символ Богині.

— Ходімо туди, — мовив він.

Ми ступали по порожній, неосвітленій церкві, де під головним олтарем був похований святий Савен — відлюдник, що жив на початку першого тисячоліття. Її мури вже кілька разів руйнувалися, та зводилися знов.

Таке трапляється з деякими місцями — їх можуть руйнувати війни, ненависть та байдужість. Проте вони лишаються священними. Тоді хтось там проходить, відчуває, що чогось бракує, і відбудовує.