Пауло Коэльо - Хіппі

— Я помітив одну цікаву річ, хоча можу помилятися. Але принаймні в цій частині міста всі носять вуса — і ви теж. Це якась традиція? Якщо не хочете, можете не відповідати.

Та господареві явно було приємно відповісти.

— Я страшенно радий, що ви це помітили — здається, це вперше іноземець, який завітав сюди, питає мене про це. А завдяки моїй відмінній каві нечисленні туристи, які відвідують місто, часто сюди приходять за порадою великих готелів.

Не спитавши дозволу, він сів за столик і попросив свого помічника — хлопчика заледве підліткового віку з іще гладеньким лицем — принести йому м’ятний чай.

Кава і м’ятний чай. Здавалося, що люди в цій країні тільки таке й п’ють.

— Релігія відіграє якусь роль?

— Для мене?

— Ні, для вусів.

— Жодним чином! Це пов’язано з тим, що ми — чоловіки. Що маємо честь і гідність. Я навчився цього від батька, який носив дуже добре доглянуті вуса й завжди казав мені: «Одного дня й у тебе такі будуть». Він пояснив, що в часи мого прадіда, коли кляті англійці та — вибачте — французи почали виштовхувати нас до моря [46] Ідеться про події Першої світової війни. , людям треба було вирішити, що робити далі. І оскільки в кожному батальйоні були шпигунські гнізда, постановили, що вуса будуть ніби кодом. Їх розмір означав, що людина могла бути за чи проти реформ, які кляті англійці — і, вибачте ще раз, французи — хотіли нам нав’язати. Звичайно, це не був якийсь секретний код, та принаймні декларація принципів.

Ми ходимо так від кінця славної Османської імперії, коли треба було визначити новий курс для нашої країни. Ті, хто виступали за реформу, носили вуса у формі букви М. Хто був проти, навпаки — кінчиками донизу, схоже на перевернуту U.

— А ті, хто не були ні за, ні проти?

— Ті повністю голили обличчя. Але це був сором для родини — мати когось отакого, ніби жінку.

— І це досі так?

— Отець усіх турків, Кемаль Ататюрк, військовий, що нарешті зумів покінчити з епохою злодіїв, усаджених на трон європейськими потугами, іноді носив вуса, а іноді — ні. Цим він заплутав усіх. Але встановлені традиції забуваються важко. Крім того, повертаючись до початку нашої розмови, — що поганого в тому, коли хтось демонструє символ своєї змужнілості? У тварин те саме: шерсть або пера.

Ататюрк. Відважний військовий, що воював у Першій світовій, дав відсіч вторгненню, скасував султанат, покінчив з Османською імперією, відділив ісламську релігію від держави (що багато хто вважав неможливим) та — що було найдошкульнішим для клятих англійців і французів — відмовився підписувати принизливий мирний договір з Антантою, як зробила Німеччина, посіявши несамохіть насіння нацизму. Жак уже бачив кілька фото цього ідола сучасної Туреччини, коли його підприємство планувало знову завоювати цю імперію, удаючись до підкупу й лукавства, — і ніколи не зауважив, що інколи він поставав без вусів; помітив лише, що на фото з вусами вони не були ні у формі М, ні як перевернута U, а мали традиційну західну форму, доходячи лише до кутиків губ.

Пресвятий Боже, скільки ж він вивчив про вуса та їх потаємні значення! Жак запитав, скільки винен за каву, але господар бару відмовився: до наступного разу.

— Багато арабських шейхів приїжджають сюди заради імплантації вусів, — підсумував він. — Ми в цьому найкращі у світі.

Жак іще про щось поговорив із господарем, який незабаром попросив пробачення, тому що почали підходити відвідувачі на сніданок. Він вирішив заплатити рахунок безвусому хлопцю й вийшов, дякуючи подумки своїй дочці за те, що вона буквально виштовхала його із займаної посади — компенсація при цьому виявилася чудовою. А якби він повернувся з «відпустки» і розказав співпрацівникам про вуса й про турків? Усі б це сприйняли як щось цікаве, екзотичне, але не більше.

Він покрокував у напрямку базару спецій, розмірковуючи: «Чому я ніколи, жодного разу не змусив моїх батьків покинути ненадовго поля в Амені, аби податися в мандри?» Спочатку відмовкою було, що вони потребували грошей, аби їх єдиний син здобув належну освіту. Коли ж він отримав такий диплом, що батьки навіть не розуміли, що це таке — маркетинг, — вони почали ухилятися, мовляв, може, у наступну відпустку, чи вже після тої, чи, може, уже аж у ту, хоча будь-який селянин знає, що природа ніколи не зупиняється і в полі почергово змінюється важка праця — сіяти, підрізати, збирати — з моментами глибокої нудьги в очікуванні чергового природного циклу.