Пауло Коэльо - Хіппі

Оскільки його життєві цілі були іншими, він ніколи не брав участі в студентських демонстраціях, але жодна з тих, що він бачив, не тривала більше кількох годин. Залишалося чекати на дзвінок від дочки — єдине, про що він благав Бога цієї миті. Вони жили в країні, щедрій на пільги, де молодь мала все, що бажала, дорослі знали, що коли багато працюватимуть, то без особливих проблем вийдуть на пенсію і далі питимуть найкраще у світі вино, смакуватимуть найкращу у світі кухню й гулятимуть, не лякаючись несподіванок чи нападів, найкрасивішим у світі містом.

Дзвінок від дочки пролунав близько другої ночі. Він залишив телевізор увімкненим, обидва державні канали транслювали й аналізували, аналізували й транслювали те, що відбувалося в Парижі.

— Не хвилюйся, татусю. Зі мною все гаразд. Зараз я маю поступитися телефоном одній людині, поряд зі мною, тож поясню потім.

Жак хотів запитати іще щось, та вона вже повісила трубку.

Ніч видалася безсонною. Демонстрації тривали довше, ніж він сподівався. Балакучі голови на ТБ були збентежені так само, як і він, бо все це вибухнуло раптово, без якихось попереджень. Та всі вдавали спокій, пояснювали сутички між поліцією та студентами, використовуючи пишномовні слова соціологів, політиків, аналітиків, коментарі деяких поліцейських, нечисленних студентів і таке інше.

Запас адреналіну вичерпався, і чоловік виснажено впав на диван. Коли розплющив очі, уже був день, час іти на роботу, але по телевізору, який лишався увімкненим усю ніч, попереджали не виходити з дому: «анархісти» зайняли факультети, станції метро, перекрили вулиці, перешкоджаючи вільному руху транспорту. Порушували фундаментальне право всіх громадян, як гадав хтось.

Він зателефонував на роботу — ніхто не брав трубку. Потім — до штаб-квартири, і одна людина, яка провела там ніч, бо мешкала в передмісті й не змогла дістатися додому, повідомила, що даремно й намагатися пересуватися того дня містом: змогли прийти лічені співробітники, лише ті, що мешкали поблизу штаб-квартири.

— За сьогодні воно не мине, — сказав безіменний співбесідник.

Жак попросив з’єднати його з керівником, але той, як і багато інших, теж не вийшов на роботу.

Усупереч очікуванням, заворушення й сутички не вщухали — навпаки, ситуація погіршилася, коли всі побачили, як поліція поводилася зі студентами. Сорбонна, символ французької культури, була зайнята, а викладачі приєдналися до протестів або їх вигнали за межі університету. Були створені різні комітети з різними пропозиціями, які невдовзі мали прийняти або відкинути, — це розповідало ТБ, тепер уже виказуючи більше симпатії до студентів.

Крамниці в його районі були зачинені, за винятком однієї, яку тримав індієць, — і біля дверей люди вишикувалися в черзі. Він спокійно став у кінець, слухаючи коментарі покупців: «Чому уряд нічого не робить?», «Навіщо ми платимо такі високі податки, коли поліція не здатна діяти в такій ситуації?», «Винна комуністична партія», «Винне виховання, яке ми дали дітям, а ті тепер думають, що мають право постати проти всього, чого ми їх навчили».

І в такому дусі. Єдине, чого ніхто не був здатен пояснити, — чому це все відбувалося.

— Ми ще не знаємо.

Пройшов перший день.

І пройшов другий.

І скінчився перший тиждень.

І все тільки погіршувалося.

Його квартира розташовувалася на невеличкому пагорбі на Монмартрі, за три станції метро від роботи, і з вікна він міг чути сирени, бачити дим від палених шин, без упину дивитися на вулиці, чекаючи на дочку. За три дні вона з’явилася, швидко помилася, узяла дещо з його одежі, що могло підійти їй, оскільки її одяг залишався в іншій квартирі, поїла нашвидкуруч і знову пішла, кажучи те саме: «Поясню потім».

А те, що він уважав чимось минущим, стриманою люттю, поширилося зрештою по цілій Франції; підлеглі брали в заручники своїх керівників, і був проголошений загальний страйк. Більшість фабрик зайняли робітники — так само як тиждень тому сталося з університетами. Франція зупинилася. І проблемою вже були не студенти, які, здавалося, змінили коло вимог і тепер вимахували транспарантами, як-от «Вільне кохання», чи «Геть капіталізм», чи «За відкриття кордонів для всіх», чи «Буржуа, ви нічого не розумієте».

Проблемою тепер був загальний страйк.

Телебачення транслювало всі події. Саме там він побачив, на свій подив та сором, що по двадцяти днях пекла президент Франції, генерал Шарль де Ґолль, який чинив опір нацистам, покінчив із колоніальною війною в Алжирі, якого всі обожнювали, зрештою виступив, аби сказати землякам, що організує референдум, пропонуючи «культурне, соціальне та економічне оновлення».