Пауло Коэльо - Хіппі

Насправді вони ніколи не мали наміру виїхати з рідних, добре знаних місць, ніби решта світу була загрозливою, де вони б загубилися на незвіданих шляхах, у геть чужих містах, повних снобів, що одразу розпізнають акцент із глибинки. Ні, увесь світ однаковий, кожному призначено своє місце в ньому, і треба це поважати.

У дитинстві й підлітковому віці Жак відчував зневіру, але нічого було робити, окрім як тягтися життям, як було заплановано: знайти добру роботу (знайшов), зустріти жінку й одружитися (йому було 24 роки, коли це сталося), робити кар’єру, пізнавати світ (зміг і, зрештою, стомився від життя в аеропортах, готелях та ресторанах, тоді як жінка терпляче чекала вдома, намагаючись заповнити своє життя ще чимось, окрім виховання дочки), у якийсь момент бути висунутим на директора, звільнитися, повернутися в село й скінчити свої дні там, де народився.

Отак, оглядаючись, багато років потому, він розумів, що міг би пропустити всі проміжні етапи, але його душа й безмежна цікавість штовхали вперед, до нескінченних годин роботи, яку любив на початку і зненавидів саме тоді, коли його підвищили.

Жак міг би зачекати трохи й звільнитися в належний час. Він швидко піднімався ієрархічними сходами фірми, його зарплатня потроїлася, а дочка — поетапне дорослішання якої він спостерігав між своїми подорожами — вступила на політологію. Дружина зрештою розлучилася з ним, вважаючи своє життя даремним, і тепер він жив самотою, тому що Марі знайшла собі коханого й переїхала до нього.

Більша частина його ідей про маркетинг (і слово, і професія модні тепер) була схвалена, хоча деякі й були піддані сумніву стажерами, які хотіли привернути до себе увагу, та він звик до такого й одразу підрізав крила тим, хто хотів «вислужитися». Бонуси наприкінці року відповідно до прибутків компанії щоразу росли. Тепер, коли він знову жив самотою, почав частіше бувати на всіляких гулянках й запопав собі кілька привабливих та корисливих коханок — його косметична фірма була рекомендацією для всього й для всіх, коханки завжди натякали, що хотіли б з’явитися на рекламних плакатах деяких продуктів, та він і не погоджувався, і не заперечував. Час ішов, ті, що шукали вигоди, відходили, щирі закоханості прагнули, щоб він знов одружився, з ними, але він уже все добре спланував на майбутнє: ще десять років роботи — і він звільниться в розквіті середнього віку, з купою грошей і можливостей. Він знов подорожуватиме світом, цього разу Азією, яку знав дуже мало. Намагався навчитися речей, які дочка, на той час найкращий його друг, хотіла йому показати. Вони мріяли, як поїдуть до Ґанґу і до Гімалаїв, до Анд і до Ушуаї, поряд із Південним полюсом, — коли звільниться, звичайно. І коли вона закінчить навчання, зрозуміло.

Аж доки дві події перевернули їхнє життя.

ерша трапилася 3 травня 1968 року. Він чекав дочку в кабінеті, щоб разом поїхати в метро додому, коли зауважив, що вже минуло більше години, а вона не приходила. Він залишив записку в приймальні корпусу, де працював, поряд із церквою Сен-Сюльпіс (фірма мала кілька будівель, і не всі підрозділи містилися в її шикарній штаб-квартирі), і рушив сам до метро.

Раптом він побачив, що Париж палав — а жодних оповіщень не було. Чорний дим плив у повітрі, сирени гули скрізь, і перша річ, яка спала на думку, що це росіяни — вони бомбили його місто!

Але тут його відштовхнула до стіни група юнаків, що бігли вулицею із закритими мокрими хустками обличчями під крики «Геть диктатуру!» та якісь інші, що їх уже не пригадати. Позаду поліцейські в повному спорядженні жбурляли гранати зі сльозогінним газом. Дехто з молодиків спіткнувся й упав, і їх тут же почали лупцювати.

Жак відчув, що його очі печуть від газу; він не розумів, що трапилося, що ж це таке? Треба було запитати в когось, але насамперед у ту мить йому треба було знайти дочку. Де вона могла бути? Він спробував піти в бік Сорбонни, але вулицями неможливо було пройти через сутички між силами «порядку» й тими, хто здавався бандою анархістів, ніби з фільму жахів. Шини палали, каміння летіло в бік поліцейських, «коктейлі Молотова» жбурляли в усі напрямки, транспорт зупинився. Знов і знов сльозогіннйй газ, крики, сирени, камені, вирвані з бруківки, лупцювання молодиків. Де ж Марі?

Де моя дочка?

Було б помилкою — не сказати б самогубством — рушити в бік, де тривали бої. Найкраще піти в напрямку дому, почекати дзвінка від Марі й сподіватися, що це промине — мало минути ще цієї ночі.