Iван Бiлик - Меч Арея

Похiд проминув княжi й городськi ворота й потягся до того мiсця на пагорi, де мав одбутись похорон. А на пагорi вже сталися великi змiни. Справжнього небiжчика, який усi тi днi лежав у холоднiй ямi, закиданий м'ятою, любистком та ялицевими лапками, тепер було знову винесено. Його всадовили на човнi, встеленому багатим i рiзнобарвним узороччям, обiклали з усiх бокiв шовковими подушками, й здавалося, що Рогволод самохiть вийшов попрощатися зi своїми рiдними й городянами й зi своїм єдиним сином, який стояв найближче вiд поховальної ладдi й вже не плакав, а тiльки шморгав носом та зрiдка клав на себе несмiливi хреснi знаки.

Тi, що принесли княжу подобу з городу, витягли її й поклали на звiльнене мiсце в ямi, а пiд ладдею, що дивилася на поминальникiв роззявленою змiячою головою, вже було повно борових i дубових колод, збитих i поскрiплюваних великими залiзними скобами.

Жони голосили й голосили. Бiла стариця, запнута чорним полотком, з'явилася посеред голосiльниць несподiвано. За нею двi молодицi вели попiд руки наречену жону. Її вже перебрали, й тепер вона була в дiвочiй сорочцi з яскраво мережаною душею та рукавами, в дорогому заморському полотку на розпущених русявих косах, уся в намистi, золотих i срiбних обручах, яскравому наруччi з золота, срiбла та єюпетського скла, на ногах, якi нетвердо ступали по землi, жовтiли гарнi скорянi черевiї. Жону пiдвели до напiвзакладеної колоддям ями, й бiла стариця в чорному полотку на головi поспитала:

— Що видиш там, отрочице?

Жона заглянула в темну яму, пiдтримувана попiд руки, й мовила:

— Виджу зелений сад-вiтроград.

— А що в тому саду видиш?

— Виджу, що там є вельми лiпо…

— А кого видиш там?

Жона подивилася докруж, тодi заглянула в яму, далi знову на людей.

— Виджу князя.

— А ще кого?

— Виджу матку свою й вiтця свого.

— Що вони чинять?

— Ходять по садi-вiтроградi й смiються.

— Й що вони речуть?

Уречена жона тупо дивилася в яму й мовчала.

— Що речуть? – перепитала стариця, й одна з тих жiн, що пiдтримували вречену, шепнула:

— Речи: гукають мене.

— Гукають мене… – ступлено повторила та. Стариця обминула яму й драбиною, приставленою до ладдi зi справжнiм Рогволодом, полiзла вгору. Помiчницi заходилися пхати на драбину й уречену жону. Се було нелегко зробити, бо жона погано трималася на ногах. Але зрештою її таки випхали, й у ладдi лишалися тiльки вона, та стариця, та мертвий князь, який замислено схилив голову, зусiбiч обкладений шовковими подушками. Бiлий оселедець князевої чуприни, що виглядав з-пiд видрячого смушка шапки, ледь помiтно маяв на вiтрi, й молода жiнка пильно стежила за кожним його порухом. А стариця в чорному полотку затягла те мiсце, де в останнього князевого теремка мала бути четверта стiна, широким вишиваним полотном. I коли полотно впало й затулило їх од людей, у старичинiй руцi блиснув широкий нiж.

Уречена жона тепер зачаровано дивилася на той нiж, сидячи бiля зелених черевiй мертвого князя. Стариця стояла поряд i мовчала, втупившись у тi черевiї.

— Бабцю… – мовила зовсiм тверезим голосом жона. – Я-м тобi ще не все рекла…

— Що? – не дивилася на неї стариця.

— Маю чотирьох дiток.

— Синiв?

— Трьох… трьох синiв. Се я заради них… Вiно кумирам нашим… За них…

У запненому полотном човнi панувала мертва тиша, за човном теж. Люди стояли й чекали того, що мало статися. Й у жахливiй тишi раптом пролунав болiсний зойк. I знову запала тиша. По хвилi гойднулася мережана полотняна завiса й з-пiд неї визирнула запнута в чорне голова старицi.

— По всьому є… – сказала стариця, нi до кого не звертаючись, i жони та дiви знову заголосили.

Стариця зiйшла драбиною вниз, i бiла сорочка в неї горiла ясними цятками й стрiлами.

Се була данина поконовi деревлян i сiврiв.

У ладдю полiзли можi. Вони вiдкинули полотно завiси, постояли, дивлячись мертвому князевi пiд ноги, й заходились обкладати його Цур-паллям. Корабель стояв на високому стосi колод, i кiлька душ подавало їм дубцi та боровi дрова знизу. Терзальники, кревнi й некревнi Рогволода, скидали з себе довгi рушники, помережанi знаками вiчного Дерева Життя та червоними й чорними пiвниками, що вособлювали живий вогонь Цура й мертвий вогонь Пека. Можi зв'язували в кожен рушник по три колодки й подавали нагору, а тi, що в ладдi, так i вкладали їх навколо князя й навколо його нареченої жони, й мостили доти, поки можна було, поки вивершили корабель аж до стрiхи поховальної хижi. Й коли все було зроблено, кожен пiдходив i просто пригорщами горнув глину в яму. Голосiння не стихало, й найдужче голосив п'ятдесятичотирилiтнiй рожевощокий княжич Єутихiй.