Iван Бiлик - Меч Арея

Старцi землi Сiврської, навiть чернегiвськi нарочитi, нiчого сказати не могли, й наступного ранку Богдан вирушив Соляною путтю на пiвнiч, лишивши посадником у стольному Витичевi свого великого болярина Борислава. Сим вiн убивав двох зайцiв: згладжував дурну вчорашню сварку й лишався певним, що в його вiдсутнiсть у стольному городi все буде гаразд.

Борислав розумiюче всмiхнувсь, але не проминув дати здачi Великому князевi:

— Мислиш, я вже-м розiвчився й мечем вертiти?

Богдан тiльки махнув рукою на сю шпильку, бо сам викликав її, й рушив на полунiч.

I вже потiм йому розповiли про всi подiї, зв'язанi з похороном Рогволода…

Требу поховання виконували за всiма правилами звичаю руського, й сiврського, й деревського, й луганського, як рiкли старцi на вiчi й як поклали.

Щодня вiдбувалися великi чи малi поминання, й сi днi кiнчались неодмiнними стравами й пiснями. Людина з честю мусить приймати й дароване їй Богом життя, й наслану ним же Морану, що несе в руках косу смертi.

Пiсля трисiдмичника, що вiдбувсь у двадцять перший день, старцi оголосили:

— Котра жона чи дiва має хiть придружити померлого князя, нехай рече.

Рогволод власної жони не мав, вона померла ще давнiше, й хоч поляни-русичi не значили сього в своєму поконi, але се була данина законовi сiверян, законовi деревлян, та й деякi лугарi дотримували такого обряду, тому Великий князь усiх чотирьох україн повинен був перейти в iрiй, чи в рай, придруженим.

Спочатку нiхто не зголошувався йти доброхiттю з Рог-володом, хоч питали всiх роб, i всiх челядниць, i витичiвських жiн i дiв, i смердок навколишнiх сiл та городищ. I коли старцi вже збиралися послати нарочитих у землi Сiврськi й Деревськi, раптом одна жона зголосилася:

— Я маю хiть.

Се була ще досить молода жiнка в чорному полоттi мало не до п'ят i в такому самому чорному полотку, що заповивав їй голову й увесь вид, лишаючи вiльними самi синi очi та брови. Брови мала широкi й чорнi, з-пiд полотка ж на спину висла товста руса коса. Жона розмовляла по-руському, але в словах одчувався ледь помiтний сiврський приголос. Коли старцi поцiкавилися, хто вона є, чи має собi можа й усяке таке, жона вiдповiла коротко:

— Вдовиця єсмь.

I бiльше нiчого не сказала, та нiхто й не налягав, бо людина сама погодилася придружити князя, й у такiй справi слова не важать анiчогiсiнько.

Вiдтодi ся жона стала на виднотi, й тривало все те цiлу сiдмицю – вiд двадцять першого до двадцять восьмого дня, коли мiсяць повернувся до людей тим самим боком, яким був у нiч смертi Рогволода. Жону годували найкращим i поїли найкращим, i вона нi в чому собi не вiдмовляла, бо такий закон i покон деревлян i сiверян, та навiть частина лугарiв його виконує й дотримує.

Коло жони завжди було багато жiн, i жiнок, i дiв, i дiвчат, i всi вони спiвали їй пiсень i намагалися розважити, як могли й чим могли, й за нею ходила, мов тiнь, стара жона, мабуть, найстарiша з цiлого Витичева городу й навколишнiх сiл i городищ. Стариця була вбрана в усе бiле, тiльки голову мала запнуту чорним полотком, i то теж належало, й молода жона все те знала й не сторонилася її. Тiльки раз, охоплена несподiваним настроєм, голосно плакнула, затулила вiчi кiнцем полотка й довiрливо тицьнулася на груди старицi:

— Бабуню-у… ще ж я-м i молода.

Стариця спiвчутливо поплескала її по плечах i приголубила:

— Котрого ж єси лiта повела?

— Чотирдесять i другого…

— Речеш «чотирдесять»… Чую, що єси з моїх земель… Зодкуду ж прийшла єси?

— Ой, бабу-у… – заплакала жона, та так бiльше нiчого й не сказала.

Стариця налила їй повний келих мiцного бурого меду:

— На, спий, воно й трохи…

Жона шморгнула носом, одтулила полоток з гарного та бiлого обличчя й випила ввесь мед, потому вдарила келихом об землю, й череп'яна мальована судина х рипко брязнула й розсипалась. Жона випростала руки поперед себе й пiшла корогодом навшпинячки. Дiви й ддвчата заспiвали весiльної, бо так належало:

Ой летiла чаєчка

Та сизокрилая,

Та ста на морiг, на морiг,

А на тому та на морогу

Сизий сокiл кличе,

личе та прикликає:

Ой чаєчко-ворочаєчко,

Та зодкуду, та куди летиш,

Полiтаєш?

Двадцять восьмого дня велике поминання почалося зранку. Всi жони й дiви та дiвчата, всi старицi витичiвськi й не витичiвськi заголосили й запримовляли, рвучи на собi коси й роздираючи в кров ланити. Вони рушили з красної свiтлицi княжого терема, звiдки шестеро зоружених можiв винесли дубову корсту. В горстi лежав не сам небiжчик, а його подобина, шита з полотна й натоптана соломою. Подобину вбрали в таку саму багату одiж, у яку був одягнений мрець, – теплу баранячу гуню, криту грецькою паволокою, гарну видрячу шапку з позолоченим тулом i м'яке зелене черев'я на ногах. Можi несли домовину, жони ж сипали їм пiд поробошнi м'яту та любисток, i плакали, примовляючи, й витирали сльози бiлими полоточками та клали їх у труну.