Iван Бiлик - Меч Арея

Богдан стояв i не знав, що вiдповiсти. Нарештi мовив:

— Рогволод був кровi руської й костi руської. Але ж. був i вiтцем усiх чотирьох україн. Так є?

— Так, так, – закивали старцi знову.

— То я й речу: ховаймо, щоб кожний кинув йому на могилу жменю землi. Всi ж ми требу требимо й Боговi, й Дажбоговi, й Данi, й Перуновi, й Волосовi, й Моранi, й усiм, кому кланялися нашi дiди й прадiди. Хотiв би-м i я, щоб i мене так поховано було, коли ляжу в старостi чи на полi боронному. Бо нарiкли мене своїм князем i поляни-русичi, й деревляни, й сiври й лугарi, що носять довгий чуб за вухом, наче князi.

Старцям припала до вподоби така мова молодого правителя, й вони пiшли втрясати подробицi майбутнього похорону.

Складний ритуал тривав майже цiлий мiсяць: небiжчик мусив пiти в iрiй, коли нiчне свiтило стане в тому самому поверту, як було в день смертi, й сього часу треба чекати рiвно двадцять вiсiм днiв. А доти належало пiдготувати вмерлого за всiма правилами дiднього локону.

Кiлька боляр i старцiв дiлили золото, й срiбло, й усякi цiнностi Рогволода на три частини: одна пiде родинi небiжчика, друга на треби, а за решту буде влаштовано тризну. Єутихiй кривився, що старцi так вiльно вештаються в скiтницi його батька, виносять на дерев'яних точених мисах жовтi та бiлi номизми грецького й латинського карбу, ваговитi шестиграннi руськi гривни, кiльця, обручi та iншi прикраси, але нiчого вдiяти не мiг. До красної свiтлицi вiн не заходив, лише страхливо заглядав, як там одягають i чепурять його вiтця, раз по раз клав на себе хрести, м'яв кулаками вiчi, тодi знову йшов до скiтницi, до стаєнь i кошар, до клiтей i пiдклiтей, де теж господарювали сивi дiди.

На високому пагорi над самим Днiпром теслi клали дубовий зруб, де мали ставити ладдю з небiжчиком. Єутихiй слухав цюкiт їхнiх сiкир i бородов, i на душi в нього ставало лячно. Йому жодного разу й на думку не спало, що, може, треба прочитати над старим якусь богоспасенну молитву, й коли вiн навiть хрестився, то робив те зо страху за самого себе й за свою душу. Що буде? Що буде тепер?

Вiн не всвiдомлював, що досi жив пiд батьковою рукою, мов курча пiд теплим i надiйним крилом квочки, а тепер нев'яснимий страх опосiв його. Єутихiй спробував навiть усмiхнутися до свого двоюрiдного племiнника, та Богдан ходив заклопотаний i не звертав на нього уваги.

Тим часом од Днiпра десятьма парами волiв притягли величезну ладдю. В нiй могло вмiститися щонайменше пiвтораста можiв, коли б щiльно поставали один коло одного, але призначалася вона для останньої подорожi князя й тiльки князя. То було гарне й глибоке судно з рiзьбленими насадами й величезним дерев'яним змiєм на носi.

Того змiя витичiвцi бачили незлiч разiв, але тiльки тепер належно придивилися до нього, бо вiн мав одвезти в iрiй їхнього Великого князя; якого там не є, але їхнього, руського. Змiй був сердитий i лютий, зi скляними червоними очима та справжнiми дикунячими iклами, що стримiли йому з пащi. Досi вiн одганяв з-перед себе ворогiв землi Руської, тепер же мав одганяти вiд небiжчика злих духiв, i навiв, i перевертнiв, i вовкулак, що, як вiдомо, так i нишпорять навколо померлого, аби забрати його душу й перейняти собi його силу.

Ладдю котками прикотили до ворiт, вона туди насилу влiзла, бо призначалася для широких вод, а не для суходолу, тодi потягли далi, в княжий дворець, i поставили коло самого ганку терема. Небiжчик пробув, у свiтлицi рiвно три днi, бiльше не належало. Вiн устиг попрощатися й з Цуром, i зi своїм домовиком, i всiма тими, що стережуть хату, й вогонь у печi, й кочерги з рогачами, й теплий дух людський узимку, й не пускають на порiг навiв, i вовкулак, i перевертнiв. Усi три днi й три ночi на столi довкруж домовини, й на лавах, i на лутках вiкон, i по кутках та полицях стояли горнецi та горнятка з медами та стравами, й небiжчик частував їх на прощання й сам їв, i тепер його можна було вже виносити й ставити в ладдю.

Труну несло шестеро можiв оружних. Вони ступали повiльно й у ногу, й старi жони та жiнки кидали їм пiд поробошнi м'яту й любисток. У свiтлицi, й у сiнях, i на сходинах, i в нижнiх сiнях пахтiло рiзким зiллям, а можi несли й несли домовину, й коли поминули й останнi дверi, трохи пiдняли голову труни, щоб небiжчик мiг побачити ладдю, в якiй полишить сей свiт.

А ладдя вже стояла на величезних, ще бiлих i вогких од земного соку полозках, i то теж так належало, хай спокiйною буде остання путь i хай змочують її земними соками витичiвськi дуби. Й коли домовину поставили на човен, старе й молоде жiноцтво порозв'язувало на собi хустки й заголосило. В якої не бiгли сльози, та дряпала себе нiгтями по лицях i теж голосила. Кожна сльозина придасться небiжчиковi там, бо хоч в iрiю й гарно та зелено, й квiти ввесь час квiтнуть, i не буває зими, зате нема й води, тому жони витирали мокрi щоки полотками й клали в човен.