Iван Бiлик - Меч Арея

— Так i в нас тризну чинять!, – звеселiлими очима повiдомив один з деревлян. – Хвала вам, русичам, що вважили сте наш покон!

— Нє, так тризну правимо тiльки ми, сiври!

Богдан, уже розважений, сам до себе всмiхнувся. В його вухах бринiв рiзномовний гамiр, i йому подумалося, що Великий князь Рогволод, мабуть, аж тепер домiгся єдностi всiх україн своєї землi. Тирзна, тризна й терзання… Дай, Боже, щоб хоч у сьому ми малися вкупi.

Так минула тризна.

Четвертого дня пiд човном було викопано глибоку яму, й корсту з небiжчиком, прикривши мережаним вiком, пустили в землю й закотили колодками. В холоднiй ямi, прикиданий лапками борини, Рогволод лежав до дев'ятин, усi тi днi й ночi коло його останньої хижi горiв вогонь i стояла сторожа, бо вогню й меча бояться всi, навiть злi духи. Дев'ятого ж дня почалася дев'ятизна, жiнки заходилися плакати й голосити ще вiд ганку княжого всиротiлого терема, натовп рiс i рiс, до нього пристали й чоловiки. Повторили те саме, що й на третини, хоч закiнчилось iнакше.

В обiд навколо гори з княжою могилою зiбралося душ iз двiстi комонникiв. Були й молодi, й старшi, й геть пiдстаркуватi, зате пiд кожним вигравав добрий кiнь. Серед вершникiв мелькала й цибата постать велiйого болярина Борислава, крутивсь i присадкуватий Вишата, й мало не всi можi Рогволодовi, й багато Богданових. Один пiшець провiв сулицею довгу рiзу, й комонники поставали на нiй. Тодi той самий розпорядник почав широким кроком вiддалятись у бiк Соляного шляху, що подекуди лищав проти сонця вкоченою колiєю. Йшов довго й ще довше вертався, й конi нетерпляче тупцювалися пiд вершниками, збентеженi таким стоянням, битi мухами й гедзями. Не знати хто дав знак, Богдан того не чув, бо лишався стояти на пагорбi, й комонники рушили вскач, галасуючи й здiймаючи по собi хмари пилу. Вони потроху розтягалися й розтягались, нарештi визначилася передня купа десятка у пiвтора, яка неслась до Соляного шляху. Десь там, на рiзних вiдстанях, стояли довгi вiхи, пiд вiхами ж маленькi горнятка. Маленькi, але таки рiзної величини, й у кожному лежала рiзна кiлькiсть золотих i срiбних номизм, руських гривен та прикрас: у найближчому горнятi найменше, в найдальшому – найбiльше.

Комонники гнали й гнали, вже й крикiв їхнiх не чути було, й не тiльки через поважну вiдстань, а й через гамiр, що панував на горбi. Кожен мав свого влюбленця й пiдбадьорював або ж лаяв його на всю горлянку, всi гасали туди-сюди й вимахували руками. Нарештi комонники поставали коло самого Соляного шляху, а потiм повернули коней назад. Попереду вигарцьовували переможцi, тримаючи коло грудей череп'янi горщечки, по вiнця чи по поясочок виповненi коштовностями. Богдан вiрив i не вiрив: першим виступав на конi Вишата. Забувши, чого стоїть на сьому пагорi, Великий князь пустився бiгти йому назустрiч, але десь на пiвдорозi схаменувся. Вишата помiтив Гатила й припустив до нього.

— О! – похвалився вiн, простягаючи князевi звойовану нагороду.

— Перший? – поспитав Богдан, i Вишата вiдповiв широкою усмiшкою.

Прискакав i велiй київський болярин. Вiн реготав i шкiрив до старого конюшого зуби.

— Тепер Вишата молити-йметься, щоби комождого лiта по князевi переставлялося.

Богдан мов сказився. Йому було добре вiдомо, що Борислав любить його щиро й вiддано, й та любов почалася давно, з дитинства, яке пройшло разом, але такi слова раптом допекли, й вiн гримнув:

— Смертi моєї захтiв єси?

Борислав розгублено всмiхнувся, Богдановi теж стало соромно за той недоречний спалах лютi й за невиправданий докiр, але щось нiби штрикало його пiд ребра, бо людина не завжди робить i каже те, що думає й що їй на душi.

— Й вiн хтiв моєї смертi – й ти хочеш? Гатило кивнув головою в той бiк, де височiла нова, свiжозрубана теремниця о трьох стiнах. I сього вже й поготiв чинити не слiд було, та бiси завжди знаходять шпарку до людської душi, навкруг нава ж їх багато – безлiч.

— Пощо речеш так, Гатиле? – з болем озвався Борислав. – Що зводиш на мене?..

Великому князевi стало геть соромно, й той сором ще дужче допiкав йому. Вiн трiпонув простоволосою головою, аж коса ляснула його мiж очi, й швидко побравсь угору, до могили. Тодi 'передумав i почав спускатися в бiк стольного городу Витичева.

Бiльше вiн i не був на похоронi. Сталося непередбачене. Чернегiвський князь Божiвой, чiльник усiєї Сiврської україни, зненацька почав гуртувати рать. До чого тi полки призначалися – того нiхто не знав, Божiвой теж нiкому нiчого не казав i нiкому не погрожував, але Богдан мусив поспiшати до Залозного шляху за городом Києвим. Коли чернегiвському князевi спало на думку щось лихе, його треба випередити.