Iван Бiлик - Меч Арея

Та зрештою лiта божого 440-го старий граф заповiв своїм нащадкам довго жити, й Гановi-Гунтеру вiдкрився шлях. Рiк i добра кадь золота, награбованого ще графом у тих-таки римлян, пiшли на втвердження Гунтера в графському титулi. Наступнi два лiта й вiдповiдна кiлькiсть золота принесли йому корону короля, пiдвладного римському iмператоровi Валентинiвну.

Се сталося в перший день нового 443 лiта, й три сiдмицi в графському хоромi, що вiкнами виходив на широку рiчку Райну й був одтепер резиденцiєю бургудського короля, лилися пива, й меди, й вина. Гунтер i його жона приймали вiд готських, вандальських i галльських феодалiв шану й дарунки, й Брунгiльда вперше по дев'ятьох роках подружнього життя назвала Гунтера «мiй можновладний господарю». Й се в її вустах звучало дуже щиро.

Й у той час, коли Гано-Гунтер намагався примирити галлiв i вандалiв з посадженими на їхнi землi бургундами, доки клявсь у вiрнопiдданствi Валентинiановi Третьому та почуттях дружби готському конунговi Теодорiковi, нова королева впивалася трунком величi. Вона по-справжньому закохалась у свого чоловiка й щиро картала себе за тi прикрощi, яких завдала йому в минулi роки, бо Гунтер, сей голодрабий авантурник з племенi вандалiв, .що колись обманом домiгся в батька її руки, виявивсь таки тямущою й провидною людиною.

На четвертому тижнi пiсля того, як з Рима прийшла довгосподiвана корона й у теремах трохи влiгся чад бенкетiв i пирувань, Брунгiльда ходила по господi в супроводi кiлькох служниць та приятельок. У свої тридцять лiт вона була досить-таки тiлиста й станом, i видом, голову на повнiй бiлiй шиї тримала високо й дивилася на всiх ласкаво-свiтлими очима. Та сей теплий погляд уже добре знали не тiльки служницi, а й приятельки, й остерiгалися його.

Королева Брунгiльда, ледь притримуючи подiл довгої римської тунiки, ходила свiтлицями й давала вказiвки, де що й як належить зробити. Вона нiколи не бувала нi в Римi, нi навiть у дворах провiнцiйних сановникiв, але багато чула про їхнi розкошi й витончений смак i намагалася перетворити свiй терем у житло, достойне королеви. Жовтi боровi стiни кiмнат були рясно ввiшанi паволокою, оксамитом i узороччями, шовки висiли на вiкнах i на дверях, тiшачи зiр королевi Бургундiї.

— А се що? – в'їдливо поспитала Брунгiльда, кинувши оком на барвисту мису в кутку, що зображувала давнього слов'янського бога сонця Хорса.

— Та се… – замикалась одна з-помiж служниць i поквапилася прибрати тарiль.

— Не люблю, коли смердить вандальським духом, – поморщилася Брунгiльда й вийшла, супроводжувана почтом.

Служниця з мисою пiд передником подумала, що й сам король Гунтер походить iз вандальського племенi, та згадувати про таке було суворо заказано, й вона мовчки сховала в скриню свого доброго бога, якому потаєнцi творила требу й сама, й багато хто з-серед мешканцiв королiвського двору, хоч усi й носили на шиї мiднi та срiбнi хрестики.

Бургунди, чиїм володарем став Гунтер, належали до християнської єресi арiан, як i всi готи, як i сам король. Галли ж вiрували в того Христа, що й римляни, а лужицькi пересельцi, яких i галли, й готи-бургунди називали вандалами, перековеркавши давню назву захiдних слов'ян-венедiв, у переважнiй бiльшостi поклонялися своїм богам. Землю, куди доля, й римський iмператор, i готський конунг закинули їх, вони в пам'ять про батькiвщину звали Нови Лунг, тобто Новий Луг, i Гано-Гунтер мусив рахуватися й iз цим, i з вiруваннями своїх пiдданцiв.

Брунгiльда ж, яка стала дружиною короля, а перед сим графинею, не зважала на тi дурощi. В усьому теремi й у цiлому дворi панувала одна релiгiя – арiанська, й одна мова, яку вона знала з дитинства й якою не хотiла поступатися, – готська. Коли в дворi хтось i наважувався сказати слово по-лужицькому, то тiльки нишком, щоб не дiйшло до королеви.

Тим часом Брунгiльда ввiйшла в нарiжну клiть. У клiтi було чотири жони придвiрних райтерiв та баронiв, а п'ята – зовиця королеви Гримiльда. При входi володарки дому всi повставали, й тiльки Гримiльда лишалася незворушно сидiти на дубовому ослонi.

Королева холодно посмiхнулася й спитала дуже люб'язним голосом:

— Пощо ти не встаєш, коли я входжу, зовице?

Така непошана траплялася вперше, бо досi Гримiльда нiколи не виказувала сваволi й завжди поштиво розмовляла з невiсткою. Тепер же вона й вухом не повела, й Брунгiльда тим самим стриманим голосом поспитала:

— Чи, може, вже я-м не королева? Може, вже ти, зовице люба, стала-с володаркою терема сього?

Двадцятитрирiчна Гримiльда, сестра короля Гунтера, почервонiла й вибiгла з клiтi. Всi, хто супроводжував Брунгiльду, стривожено перезирнулись, а королева послала служницю, ту, яку допiру лаяла за поганську тарiль, привести сюди Гримiльду. Служниця побiгла й незабаром вернулася: