Iван Бiлик - Меч Арея

— Я-м видiв, – уже не стримував роздратування король. – Чув єси, що мовить жона моя? Горват-Гернот зневажливо махнув рукою.

— Пощо махаєш?

Брат короля хотiв щось вiдповiсти, бо вже й посмiхнувся так, як посмiхається, коли має сказати щось небуденне, та в сей час до свiтлицi, вже сповитої сутiнками зимового надвечiр'я, ввiйшов жупан лужанський Сватоплук. На ньому було товсте дорожнє корзно, фарбоване цибулею, й висока чорна бараняча шапка. Певно, Сватоплук допiру злiз iз коня, бо й шапка, й корзно сивiли iнеєм, i нiс йому геть почервонiв од холодного вiтру. Жупан стримано вклонився королевi Гунтеру, й король кивнув у вiдповiдь.

— Iз чим прийшов єси, герцоже? – спитав вiн готською мовою. Сватоплук вiдповiв по-лужицькому, як говорив завжди:

— Маю вiсника з возходу, – й потер померзлi щоки закоцюблою рукою. – 3 возходу, з Русi

— Що рече вiсник?

— А що рече? – вiдповiв Сватоплук. – Люднiсть моя втiкає до Русi, й у Сiврську україну, й у Деревську…

— Пощо-с не спинив їх?! – гримнув король. Сьогоднi неприємностi падали йому на голову, мов стиглi яблука, й тiльки сього впертого жупана не вистачало.

— Гатила зустрашився єси? – крикнув королiв брат. – Їв єси попару його, тепер жахаєшся й тiнi його?

— Й ти-с їв, Горвате, – настовбурчився жупан. – Усi смо їли його попару…

Вiн мав на увазi всiх тут присутнiх, але не наважився сказати се й про короля.

— Великий князь київський Гатило пускає до себе на Луги, то люднiсть i суне.

То був їхнiй спiльний грiх – вони вiдкинулися свого часу од Гатила, хоч Сватоплук i цiлував колись меча пiд городом Чернеговим. У пiвтемрявi свiтлицi настала незручна тиша. Жупан, якого король називав герцогом, переступав з ноги на ногу бiля дверей i не наважувався сiсти. Щоб якось порятуватися вiд напруження, Горват-Гернот вiдкресав вогню й засвiтив горiлець на коминi. Король махнув до Сватоплука:

— Сiдай, коли…

Жупан сiв од самих дверей.

Горват-Гернот обернув голову:

— Чув єси про золотий скiт Змiя Горянина?

— Про Сiкура речеш? – перепитав жупан Сватоплук, – Чув єсмь.

Вони й досi розмовляли так – брати по-готському, лужицький жупан по-своєму, й ся впертiсть Сватоплукова дратувала короля. Король сам розмовляв готською не дуже впевнено, й йому здавалося, що старий жупан посмiхається з нього. Се завжди нервувало його, та зараз король Гунтер чекав, що скаже Сватоплук.

— Усяке речуть… – ухильно вiдповiв жупан i засовався на дубовiй лавi. Холод вийшов з нього, й тепер його побивав пiт. – Усяке таке…

— Що ж речуть? – пiдохотив королiв брат.

— Речуть, же скiт такий є, що його стачило б на…

— На що?

— На полк лугарiв, – нарештi закiнчив свою думку старий жупан.

Короля се вивело з себе.

— Й ти б найнявся, жупане, за той скiт? Вiн сказав те лужицькою мовою, й Сватоплук неспокiйно блимнув на нього. Якусь хвилю старий вагався, тодi вирiшив не хибити душу:

— Лугарi служать тому, хто бiльше дає, княже. Так ведеться спокону.

Король перезирнувся з братом, i середульший спитав:

— Пiшов би-с i Гатиловi за такий скiт у службу? Сватоплук зiтхнув:

— Гатиловi… До Гатила менi путь запалася.

— Чого б то так?

— Сам вiдаєш…

Про те й справдi всi добре знали, й чи не найкраще – той-таки Горват. То ж вiн пiдбив Сватоплука, та й не тiльки Сватоплука, зламати вiру Гатиловi й вийти з-пiд його руки. Тодi багато лужичан полишили вiдведенi їм землi й сполчилися проти руського Великого князя, аби захопити городи в Сiврськiй українi, на якiй колись обкришили зуби. То було вже скiльки тому лiт, i Горват усе добре знав, а тепер, ще й перепитує.

— Сам вiдаєш, – повторив уже впевненiше Сватоплук. I без видимого зв'язку докинув: – А готи називають нас вен… вандалами. Перейняли тоту званку в латинцiв…

Гернот упiймав-таки його думку й завважив:

— Вiзьми на груди хрест – i не наричати-ймуть вас так.

— Прийняти на груди хрест i стати готами? – Сватоплук рiшуче пiдвiвся. – Парко менi. Пiду.

Король махнув недбало рукою, й старий жупан вийшов. Гернот сказав, коли важкi кроки втихли за дверима свiтлицi:

— Рече: на полк лугарiв. Король змовчав.

— Пощо сидиш, брате? – нервово засмiявся Гернот. – Ждеш, поки все твоє крульство реготати почне?

Вiн знову перейшов на рiдну мову, й король зiтхнув, бо тi слова стосувалися його безпосередньо.

— - А… сестра? – проказав вiн.

— Сестра? Грима ще молода.

— Молода… – повторив король, i незрозумiле було, чи вiн погоджується, чи заперечує.

— Ти… вiруєш у Змiя Горянина? Король знизав плечима. Гернот уже вдруге питав те саме.