Iван Бiлик - Меч Арея

Але гунський цар не давав наказу йти до столицi столиць.

Так, iмператор Теодосiй i всi ромеї добре знали причину сiєї навали. Її слiд було сподiватися. Виснажена безконечними вiйнами державна скарбниця була геть порожня. В нiй марно було шукати не тiльки тих 2100 лiтрiв золота, якi Вiзантiя тепер щороку платила гунам, а й третини сього.

I все-таки Хрисафiй та Теодосiй не сподiвались Аттiли саме зараз, у сей перший весняний мiсяць, i не могли стримати панiки, що гвалтовно зчинилась у стольному городi. Якихось п'ять день ходу – й ненависнi гуни будуть коло мурiв Константинополя.

А Гатило безлiч разiв питав себе, чи знають у дворi басилевса, що вiн, варварський цар, колись бував там, ратився з ворогами Схiдного Риму? Й щоразу махав рукою: хiба се має якесь значення? Головне для нього – що вiн знає не тiльки, як воюють греки, а й чим дихають, бо дев'ять рокiв служби в їхнiх «варварських» тагмах – то таки дев'ять рокiв, i хоч вiн тодi був ще зовсiм молодий, зовсiм юний, але тi. часи не могли проминути марно.

Богдан Гатило сидiв у просторому наметi з цупкого червоною полотна й дивився поперед себе в продухвину. Внизу каламутився Дунай. Десь там за наметом гомонiв багатотисячний люд. З Гатилом прийшла сюди незчисленна-таки рать, як кажуть греки, вся «велика Скiфiя». Сей рiвномiрний гомiн заколисував Гатила, й вiн намагався боротись iз сном. Далася взнаки вчорашня важка нiч. Та й позавчорашня була не легшою. Протягом п'яти днiв Веiикий князь подолав вiдстань од Гемських гiр до Дунаю, ще й переправився на сей бiк. Якби тут нагодився Борислав, спитав би Великого князя, чому вирiшив чекати грецьких послiв не там, на межi звойованої Полунiчної Фракiї, а тут, на лiвому березi Дунаю.

Авжеж, усе правобережжя вiд Паннонiї до Руського моря иачежить йому, Гатиловi, належить разом iз усiма селами, й городами, й вежами, зi всiм живим i мертвим. Борислав запальний, не все часом розумiє. Нехай-но пихатi греки, їдучи сюди, побачать, що скоїлося з їхнiми неприступними городами, а вiн сидiтиме тут, посеред земель, якi подолала руська сила й руський розум. I розум теж, бо самою сулицею могутнiх грецьких городiв не вiзьмеш.

Гатило чекав iмператорських послiв ще вчора, тому й квапився так на сей берег Дунаю. Вiдколи пiшли гiнцi до царя-городу Константинополя, минуло вже рiвно п'ятнадцять день. За п'ять гiнцi мали дiстатися вiд Гему до грецької стольницi, двiчi по стiльки треба, щоб здолати шлях вiд Константинополя сюди. Вчора ввечерi Гатило послав десятку молодих можiв назустрiч, аби переляканi греки недовго тинялись, його шукаючи. Але сонце вже хилилося на вечiр, а слiв не було.

Великий князь київський лiг на ведмеднi, простеленому далi вiд уходу. Й тiльки задрiмав, як почулося стримане кахикання. Гатило розплющив очi. Над ним схилився Вишата.

— Що таке? – поспитав Гатило. Кремезна постать старого конюшого затуляла вхiд, а його стрижене пiд макотер сиве волосся здавалось у непевному сяйвi червоної полотки мiдяним. – Що є?

— Он! – махнув рукою Вишата.

Великий князь пiдвiвся й вийшов. Знизу берегом iшла барвиста купка людей. Гатило вiдразу впiзнав у них грекiв, бо ж борiд, а ще таких довгих, нiхто з-помiж русинiв не носив. Оддалiк за греками йшло з десяток можiв, i хоч облич їхнiх i не можна було розрiзнити, та Гатило знав, що се посланi зучора вої.

Великокняжа полотка стояла на високому пагорбi, й посли дибали вгору ледь-ледь, особливо часто спинявся переднiший, досить дивна гладка людина. Богдан упiймав себе на тому, що дивиться тiльки на гладкого, – й повернувся до намету.

— Речи їм, нехай iдуть борзiй, – кинув князь Вишатi.

— Вхекаються, – засмiявся старий конюший, проте кiлька разiв махнув до грекiв рукою.

— Хай ухекаються, – скривився Великий князь. – Ми смо бiльше ся вхекали, з дому йдучи.

Вiн сидiв на лiжковi й дивився, як Вишата квапить послiв, i думав, що скажуть зараз греки й що скаже їм вiн. Спершу спробував обдумати свої слова, тодi махнув рукою й востаннє позiхнув. Як скажеться, так i буде, й нехай лiпше греки виважують свої слова – що мовить Гатило, на тому й покладеться, й те вже всi, либонь, добре затямили, не тiльки греки.

Нарештi посли дотяглися на верх пагорба й несмiливо поставали бiля червоної полотки. Богдан Гатило вийшов, i вони всi дружно вклонилися йому. Великий князь київський усмiхнувся й стримано вiдповiв на привiтання. Послiв було п'ятеро. Четверо з них носили довгi цупкi срiбнотканi хламиди, мали довгi чорнi бороди й вуса, лиш п'ятий, якого ще здаля вирiзнив Гатило, носив хламиду, проткану золотом, i не мав нi бороди, нi вус. Його баб'яче обличчя застигло в єлейнiй усмiшцi, чорнi ж оченята в складках i зморшках бiгали на всi боки.